Досить Катрін - Джон Грін
Наступні півтори години Колін невпинно думав про дівчину, яку знав менше ніж два тижні. Та, зрештою, навіть він стомився від цього. Щоб збавити час, почав за звичкою переставляти букви в її прізвищі: Івенберг. І був вражений, коли склав анаграму «Не вберіг». Хоч це й не мало сенсу, адже не він, а вона його покинула.
Гассан засопів, розплющив очі й озирнувся довкола.
— Хай йому грець, ми й досі полюємо? Великому Таткові треба щось поїсти.
Гассан підвівся, поліз до накладних кишень своїх штанів і витяг два пом’ятих бутерброди в герметичних пакетах.
— Вибач, чуваче. Я спав на обіді.
Колін відкрутив фляжку, що висіла в нього на поясі, й вони сіли перекусити бутербродами з індичкою, запиваючи їх водою.
— Скільки я спав?
— Майже дві години, — сказав Колін, пережовуючи.
— А ти що робив?
— Було мені взяти книжку. Я просто намагався довести до пуття Теорему. Залишилась тільки проблема з Катріною № 3.
— Фо-фо? — промимрив Гассан із повним ротом.
— Літо після четвертого класу. З Чикаго, але вона була на хоумскулінгу. Мала брата. Жила на Лінкольн-сквер, станція Лівітт, на південь від Лоуренс. Але я ніколи не був там у неї, бо вона покинула мене за три дні до закінчення зміни в таборі для розумних дітей у Мічигані. У неї було брудно-біле волосся, трохи кучеряве, вона гризла нігті, а її улюбленою піснею тоді, в десять років, була Stuck with You гурту Huey Lewis and the News. Мати в неї була кураторкою в Музеї сучасного мистецтва, а сама вона хотіла стати ветеринаром, коли виросте.
— Скільки ти з нею зустрічався? — запитав Гассан. Він уже доїв бутерброд і струшував крихти зі штанів.
— Дванадцять днів.
— Хм! Знаєш, що смішно? Я знав цю дівчину.
— Що?!
— Так. Івенберг. Ми ходили разом на всі ці нудні хоумскульні заходи. Ну знаєш, типу, виведіть свою хоумскульну дитину в парк, щоб вона навчилась спілкуватися. Або приведіть її на хоумскульний пікнік, де мусульманська дитина може дістати під зад від правовірних християн.
— Чекай, то ти знаєш її?
— Ну, ми не підтримували зв’язок, але так, я можу її впізнати.
— Вона не надто товариська, трохи грубувата і в сім років у неї був хлопець, який її покинув?
— Щось таке, — кивнув Гассан. — Щоправда, про хлопця я не знаю. У неї був брат. Правдивий псих, до речі. Активний учасник отого конкурсу «Вимовляй по буквах». Дійшов до загальнонаціонального, здається.
— Дивина. Хоч там як, але формула для неї не спрацьовує.
— Може, ти забув щось. У Чикаго навряд аж так багато Івенбергів. Чому б тобі не зателефонувати й не запитати в неї?
Відповідь на це запитання була такою тупо очевидною — «бо це не спало мені на думку», — що Колін просто взяв телефон і без жодного слова набрав довідку.
— Місто?
— Чикаго.
— Прізвище?
— Івенберг. ІВЕНБЕРГ.
— Чекайте.
Комп’ютерний голос назвав номер, і Колін натиснув «1» — зателефонувати негайно і безплатно. Після третього гудка відповіла дівчина:
— Алло, — сказала вона.
— Привіт. Це Колін Сінґлтон. А, еее, Катріна вдома?
— Це я. Як, ти сказав, тебе звати?
— Колін Сінґлтон.
— Щось знайоме, — сказала вона. — Я тебе знаю?
— Коли ми були в четвертому класі, я міг бути твоїм хлопцем упродовж двох тижнів у літньому таборі для обдарованих дітей.
— Колін Сінґлтон! Точно! Це ж треба, з усіх людей…
— Слухай, це може здатись тобі дивним, але скажи, ти була дуже популярною в школі, у четвертому класі? За шкалою від одного до п’яти?
— Що?
— І в тебе є брат, переможець конкурсів «Вимовляй по буквах»?
— Ну, так, є. Хто це? — запитала вона, і в її голосі раптом почулося невдоволення.
— Це Колін Сінґлтон, клянусь. Я знаю, що мої запитання можуть здатися тобі дурними.
— Я була, не знаю… у мене було кілька друзів. Ми були типу ботани, мабуть.
— Гаразд, дякую, Катріно.
— Ти що, пишеш книжку?
— Ні, я пишу математичну формулу, за якою можна передбачити, хто із двох людей порве романтичні стосунки і коли, — пояснив він.
— Гм, — відповіла вона. — Добре, а де ти тепер? Що з тобою сталося?
— Сталося, — луною відгукнувся Колін і натиснув відбій.
— Ну, що, — підсумував Гассан, — вона точно подумала, що ти ХВОРИЙ НА ВСЮ ГОЛОВУ!
Але Колін заглибився в думки. Якщо Катріна № 3 була справді тією, за кого себе видавала і якою він пам’ятав її, тоді що як… Що як формула правильна? Колін знову набрав номер.
— Катріна Івенберг, — сказав він.
— Так?
— Це знову Колін Сінґлтон.
— О! Привіт.
— Останнє дурнувате запитання, звучить зовсім тупо: це не я часом порвав із тобою?
— Ну…
— Я?
— Так. Ми всі сиділи навколо вогнища, співали, а ти підійшов і перед усіма моїми товаришами сказав, що, мовляв, ніколи не робив цього раніше, але мусиш порвати зі мною, бо вважаєш, що це безперспективно. Так ти сказав: «безперспективно». Господи, ти розбив мені серце. Я захоплювалась тобою.
— Мені дуже шкода, вибач, що я тоді порвав із тобою, — сказав Колін.
Вона засміялась.
— Та нічого, нам тоді було по десять років. Я це пережила.
— Так, але все ж таки. Мені шкода, якщо я вразив твої почуття.
— Ну, що ж, дякую, Коліне Сінґлтон. Щось іще?
— Думаю, це все.
— Тоді щасти, — сказала вона таким тоном, яким це говорять божевільному безхатченку, давши йому долар.
— І тобі, Катріно Івенберг.
Гассан вирячився на Коліна.
— Щоб я здох! Одягніть на мене пачку, посадіть на уніцикл і називайте мене Кароліна, дресирований ведмідь. То ти довбаний Кидальник!
Колін відкинувся назад і ліг спиною на гниле дерево так, щоб дивитися на всіяне хмарами небо. Його хвалена пам’ять його зрадила! Він справді «не вберіг». Як можна було пам’ятати про неї все, окрім того, що це він її покинув? І, до речі, якою ж треба було бути скотинякою, щоб покинути таку хорошу дівчину, як Катріна Івенберг?
— Я завжди знав про себе дві речі: що я вундеркінд і що мене хронічно кидають Катріни. Але тепер я…
