Заповіти - Маргарет Етвуд
Я обійняла її й сказала, що все розумію.
28
Тітка Ліз мала викладати нам манери та традиції: якою виделкою що їсти, як наливати чай, як поводитися з Марфами по-доброму, але твердо, як уникати емоційних зв’язків зі Служницею, якщо з’ясується, що вона потрібна. У Гілеаді всі мали своє місце, всі по-своєму служили й усі були рівні в очах Бога, але деякі мали таланти, відмінні від інших, так говорила Тітка Ліз. Якщо плутати ці таланти, якщо кожен намагатиметься робити все, із цього можуть вийти тільки хаос і шкода. Ніхто не чекає від корови, що вона літатиме, мов пташка!
Вона викладала нам і основи садівництва з акцентом на троянди (садівництво було прийнятним хобі для Дружини), і те, як оцінити якість їжі, яку для нас приготували й подали на стіл. У часи національного зубожіння було важливо не марнувати їжу й використовувати її потенціал на повну. Тітка Ліз нагадувала, що заради нас помирали тварини, і рослини теж — додавала вона доброчесно. Ми маємо бути вдячні за це і за щедрість Господа. Зіпсувати їжу поганим приготуванням — така само зневага до Провидіння (можна навіть сказати «гріх»), як і викинути нез’їдене.
Так ми вчилися правильно варити яйця, подавати їх за правильної температури й відрізняти овочевий суп-пюре від просто густого супу. Не можу сказати, що тепер добре пам’ятаю ті уроки, бо ніколи не мала нагоди застосувати набуті знання на практиці.
Також вона вчила з нами молитви, які годилося читати перед споживанням їжі. Взагалі промовляти молитву мали наші чоловіки як головні у господі, але за їхньої відсутності — а таке мало траплятися часто, відколи вони працюють допізна, і нам не можна дорікати їм за це, — нашим обов’язком буде молитися від імені, як сподівалася Тітка Ліз, наших численних дітей. Тут вона легенько, змучено всміхалася.
Мені пригадується жартівлива молитва, якою ми із Шунаміт розважалися, коли були найкращими подругами в школі Відали:
Благословенна чаша ця,
Хоч надмір ллє за край.
Її під стіл жбурнула я.
Що ж, Боже, наливай!
Я аж чую, як наше хихотіння гасне вдалині. Якими нечемними ми себе тоді вважали! І якими невинними й неефективними ці крихітні повстання здавалися мені тепер, коли я готувалася до шлюбу.
Літо минало, Тітка Ліз учила нас основ декорування інтер’єру, хоча, звісно ж, остаточні рішення щодо стилю наших будинків прийматимуть чоловіки. Далі у програмі було складання букетів у японському та французькому стилі.
Коли ми дісталися до французького, Бека була вже глибоко пригнічена. Її весілля планувалося на листопад. Обраний для неї чоловік уперше відвідав її родину. Його приймали у вітальні, де він трохи потеревенив з її батьком, поки сама Бека сиділа мовчки — такий був протокол, від мене чекали того самого. Вона сказала, що в неї від нього мурахи по тілу бігали — він мав прищі, маленькі рідкі вусики, і язик у нього був білий.
Шунаміт розреготалася й сказала, що це, певно, була зубна паста. Він мав почистити зуби, перш ніж прийти, бо хотів справити на неї враження, — хіба ж це не мило? Та Бека сказала, що воліла б захворіти, серйозно захворіти на щось тяжке й заразне, бо тоді весілля точно скасували б.
На четвертий день науки зі складання французьких букетів, коли ми вчилися робити офіційні симетричні букети з контрастними текстурами, що доповнювали б одна одну, Бека розчахнула собі лівий зап’ясток ножицями і її відвезли до лікарні. Поріз виявився не смертельним, проте крові було чимало. Вона попсувала білі хризантеми.
Я дивилася на неї, коли вона це зробила. Не можу забути вираз її обличчя: на ньому була лють, якої я раніше не бачила і яка мене дуже збентежила. Наче вона на мить перетворилася на іншу людину — значно дикішу. Коли по неї приїхали парамедики, Бека була вже дуже спокійна.
— Прощавай, Аґнес, — сказала вона мені, та я не знала, що відповісти.
— Ця дівчинка вкрай незріла, — промовила Тітка Ліз.
Волосся вона збирала в доволі елегантну ґульку. Зиркнула на нас з-за свого довгого патриціанського носа.
— Не те, що ви, дівчата.
Шунаміт аж засяяла — так їй хотілося бути зрілою, а я вичавила із себе усмішку. Так я вчилася грати, або ж, радше, бути акторкою. Чи просто кращою акторкою, ніж доти.
XI. Мішковина
Рукопис з Ардуа-холу
29
Минулої ночі мені наснився кошмар. Уже не вперше.
Раніше я казала, що не випробовуватиму твоє терпіння переказуванням своїх снів. Та оскільки цей вплинув на те, що я збираюся розповісти, зроблю виняток. Авжеж, ти повністю контролюєш, що читатимеш, а що ні, тож можеш цей сон пропустити.
Я стою на стадіоні, вбрана у те саме коричневе, подібне до халату вбрання, яке мені видали в переробленому готелі під час реабілітації після Камери вдячності. Я стою в ряду з кількома іншими жінками в такому самому тюремному вбранні й із кількома чоловіками в чорних одностроях. Кожен тримає рушницю. Ми знаємо, що в деяких рушницях холості патрони, а в деяких ні, але, попри те, ми всі вбивці, бо до уваги береться саме намір.
Навпроти нас два ряди жінок, один ряд стоїть, інші — на колінах. Пов’язок на очах немає, я бачу їхні обличчя. Я впізнаю їх, усіх і кожну. Колишні подруги, колишні клієнтки, колишні колеги. Останнім часом серед них іще є жінки та дівчата, які пройшли крізь мої руки: Дружини, дочки, Служниці. Комусь із них бракує пальців, у когось лише одна ступня чи одне око. У деяких зашморги на шиї. Я судила їх і винесла вирок: якщо вже була суддею, то це назавжди. Але всі вони усміхаються. Що я бачу в їхніх очах? Страх, зневагу, непокору? Жаль? Неможливо сказати.
Ми, ті, що з рушницями, піднімаємо зброю. Стріляємо. Щось забиває мені легені. Я не можу дихати, задихаюся, падаю.
Прокидаюся мокра від поту, серце калатає. Кажуть, нічне жахіття може налякати до смерті, так що серце в прямому сенсі зупиниться. Чи цей кошмар однієї ночі вб’є мене? Авжеж, ні, знадобиться щось сильніше.
Я розповідала про ізоляцію в Камері вдячності та розкошування в готельному номері після того. Це наче рецепт для жорсткого м’яса: відбити молотком, а тоді замаринувати, аби пом’якшало.
За годину після того, як я вбралася в залишену для мене робу, у двері постукали: на мене чекав ескорт із двох