Заповіти - Маргарет Етвуд

— Можете сісти, — сказав Командор Джадд.

Цього разу мене не пхали на стілець, я сіла з власної волі.

— Сподіваюся, наш невеличкий виховний момент вас не надто виснажив, — мовив він. — Ви ознайомилися з першим рівнем.

Я не мала що на це відповісти, тож промовчала.

— Досягли просвітлення?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви побачили світло? Божественне світло?

Яка відповідь була б правильною? Він знатиме, якщо збрешу.

— Я просвітилася, — відповіла. Схоже, цього було досить.

— П’ятдесят три?

— Ви про мій вік? Так.

— У вас були коханці, — констатував Командор. Мені стало цікаво, звідки він знає, а ще трохи приємно, що його це зацікавило.

— Тимчасові, — відповіла я. — Кілька. Нічого тривалого.

Чи кохала я колись? Навряд чи. Досвід спілкування із чоловіками з моєї родини не сприяв довірі. Та тіло має свої потреби, і підкорятися їм може бути так само принизливо, як і вигідно. Я не зазнала серйозної шкоди, певне задоволення було надано й отримано, і жоден із цих людей не сприйняв швидке видалення з мого життя як особисту образу. Чого ще чекати?

— Ви робили аборт, — продовжив він. Тож вони підняли записи.

— Лише один, — по-дурному мовила я. — Я була зовсім юна.

Командор несхвально забурчав.

— Вам відомо, що ця форма вбивства нині карається смертю? Закон має зворотну силу.

— Про це я не знала.

Мені стало холодно. Але якщо вони збираються мене застрелити, до чого цей допит?

— Один шлюб?

— Короткий. То була помилка.

— Розлучення нині вважається злочином, — завважив Командор Джадд.

Я нічого не відказала.

— Небо не благословило вас дітьми?

— Ні.

— Змарнували жіноче тіло? Заперечували його природне призначення?

— Просто не склалося, — відповіла я, намагаючись говорити якомога м’якше.

— Шкода, — сказав він. — У наш час кожна праведна жінка може мати дитину так чи інакше, бо так заповів Господь. Але я підозрюю, що вас повністю поглинула ваша так звана кар’єра.

Я проігнорувала зневагу в його голосі.

— У мене був щільний графік, так.

— Два семестри викладали у школі?

— Так. Але повернулася до юриспруденції.

— Насильство в родині? Сексуальне насильство? Злочинці жіночої статі? Секс-працівниці вимагають додаткового захисту через суд? Розподіл майна під час розлучення? Злочинна недбалість медиків, особливо гінекологів? Забирання дітей у непутящих матерів?

Він дістав список і читав з нього.

— Так, коли було необхідно, — відповіла я.

— Коротке волонтерство у кризовому центрі для жертв зґвалтування?

— У студентські роки.

— Притулок на Саут-стріт, так? Ви пішли звідти, бо…

— …стала надто зайнята, — відповіла я. І додала щиро, бо не було жодного приводу приховувати: — До того ж це було виснажливо.

— Так, — сказав Командор кліпаючи. — Такі речі виснажують. Усі ці марні жіночі страждання… Ми маємо намір їх знищити. Певен, ви це схвалите.

Він зробив паузу, наче даючи мені час обміркувати сказане. Тоді знову всміхнувся:

— Отже, що це буде?

Колишня я запитала б «Що саме?» чи щось подібне. Натомість я мовила:

— Тобто так чи ні?

— Саме так. Ви відчули наслідки «ні», принаймні деякі. Тоді як «так»… Скажімо так: ті, хто не з нами, проти нас.

— Розумію. Тоді «так».

— Вам доведеться довести серйозність своїх намірів, — мовив Командор Джадд. — Ви до цього готові?

— Так, — знову відповіла я. — Як саме?

Це було випробування. Ти, певно, вже зрозуміла, яке саме. Все, як у моєму кошмарі, тільки в жінок були зав’язані очі і я не впала після пострілу. Так придумав Командор Джадд. Провалиш цей тест — не доведеш свою відданість єдиній правді. Пройдеш — і заплямуєш руки кров’ю. Як хтось колись сказав, мусимо триматися разом, інакше нас усіх триматимуть окремо.

Утім я таки виявила слабкість — зблювала після того.

Однією з мішеней була Аніта. Чому її прирекли на смерть? Певно, вона навіть після Камери вдячності сказала «ні». Певно, обрала швидкий вихід. Але насправді я й гадки не маю, чому це сталося. Можливо, все було дуже просто: режим вирішив, що вона не буде йому корисна, на відміну від мене.

Нині вранці я встала на годину раніше, щоб провести трохи часу з тобою, моя читачко. Ти стала для мене до певної міри нав’язливою ідеєю — моя довірена особа, єдина подруга, бо кому ще я можу сказати правду, як не тобі? Кому ще можу довіряти?

Не те щоб і тобі аж так могла. Хто найімовірніше зрадить мене наприкінці? Я лежатиму, занедбана, в якомусь укритому павутинням кутку або ж під ліжком, поки ти ходитимеш на пікніки й танці — так, танці повернуться, надто важко довіку їх придушувати, — або ж на зустрічі з теплим тілом, значно привабливішим за жмуток хрусткого паперу, на який я перетворюся. Але я заздалегідь пробачаю тобі. Я теж раніше такою була — смертельно залежною від життя.

Чому я сприймаю твоє існування як належне? Може, ти ніколи й не станеш реальністю: ти всього лиш бажання, ймовірність, фантом. Чи можна назвати тебе надією? Авжеж, мені дозволено сподіватися. Моє життя ще не дійшло до півночі, дзвін по мені ще не продзвенів, і Мефістофель іще не повернувся вимагати в мене платні згідно з нашою угодою.

Бо ж угода була. Звісно, була. Хоч укладала я її не з дияволом, а з Командором Джаддом.

Моя перша зустріч з Елізабет, Геленою та Відалою відбулася за день після мого випробування вбивством на стадіоні. Нас учотирьох привели до конференц-зали готелю. Ми всі тоді мали інший вигляд — молодші, чепурніші, не такі незграбні. Елізабет, Гелена та я були вбрані у ті коричневі мішки, які я вже описала, а от Відала вже мала форму — не Тітчину, бо її розробили згодом, а чорну.

Командор Джадд чекав на нас. Звісно ж, він сидів у голові столу. Перед ним стояла таця з кавником та горнятками. Він церемонно розливав каву й усміхався.

— Мої вітання. Ви пройшли випробування. Ви жарини, вихоплені з полум’я.

Долив кави собі, додав вершків, відсьорбнув.

— Вам, певно, цікаво, чому така людина, як я, успішна навіть за попереднього корумпованого режиму, вчинила саме так. Не думайте, що я не усвідомлюю серйозності своїх дій. Хтось може назвати скидання незаконного уряду актом зради. Поза сумнівом, багато хто думає про мене саме так. Тепер, коли ви приєдналися до нас, так думатимуть і про вас. Та вірність вищій істині — не зрада, бо ж шляхи Господні не схожі на людські, й тим більше — на жіночі шляхи.

Відала слухала цю