Заповіти - Маргарет Етвуд

— Зрозуміло, — відповіла Тітка Габбана. — Очікувати звичних пожертв для Ардуа-холу в разі задовільних результатів?

— Звісно. Ми молитимемося за ваш успіх. Хай відкриє Господь.

— Перед Його очима, — відгукнулася Тітка Габбана.

Тітки пішли, розкланявшись і обмінявшись усмішками з моїми не-батьками.

— Аґнес, можеш іти, — сказала Пола. — Ми тобі повідомимо, як усе піде. Входити до благословенного стану заміжньої жінки слід, уживши усіх можливих пересторог, і ми з твоїм батьком про це подбаємо. Тобі дуже пощастило. Сподіваюся, ти це цінуєш.

Вона злісно усміхнулася — знала, що це просте базікання. Насправді я була незручною ґулею, якої треба було позбутися у схвалений суспільством спосіб. Я пішла до себе в кімнату. Мала б цього чекати — подібні речі відбувалися з дівчатами, не набагато старшими за мене. Дівчина могла ходити до школи, а тоді одного дня не прийти: Тітки не схвалювали сентиментальної метушні зі сльозливими прощаннями. Тоді починали ходити чутки про заручини, далі — про весілля. Нас ніколи не пускали на ці весілля, навіть якщо це стосувалося близьких подруг. Коли тебе готують до шлюбу, з попереднього життя ти зникаєш. Наступного разу тебе бачать уже в статечній блакитній сукні Дружини, і незаміжнім дівчатам доводиться пропускати тебе у двері поперед себе.

Такою мала стати моя реальність. Мене мали викинути з мого ж дому — з дому Табіти, дому Зілли, Віри й Рози, — бо я набридла Полі.

— Сьогодні до школи не підеш, — сказала якось зранку Пола. Та й по всьому.

Тоді цілий місяць нічого особливого не відбувалося, окрім скиглення й страждань з мого боку, та оскільки я віддавалася їм на самоті у своїй кімнаті, жодного впливу ця активність не мала.

Я мала б закінчити ненависну вишивку хрестиком, щоб зайняти мозок і руки. На вишивці була миска з фруктами. Придатна для розміщення на ослінчику для ніг, вона призначалася моєму майбутньому чоловікові. В кутку я вишила маленький череп. Він уособлював череп моєї мачухи Поли, але якби хтось мене спитав, я збиралася сказати, що це memento mori — нагадування про те, що всі ми колись помремо.

Навряд чи це могло викликати протести, бо ж мотив побожний: такі черепи знаходили на надгробках старого церковного кладовища біля нашої школи. Ми не повинні були туди ходити, хіба що на похорони: на могилах були написані імена мертвих, це могло спонукати до читання, а воно, своєю чергою, — до розбещеності. Читання було не для дівчат, лише чоловікам ставало сили впоратися з ним. І Тіткам, звісно ж, бо вони були не такі, як ми.

Я почала замислюватися над тим, як жінка перетворюється на Тітку. Тітка Есті якось сказала, що потрібне покликання, щоби знати: Бог хоче, аби ти допомагала всім жінкам, а не одній родині. Але як Тітки отримували це покликання? Звідки брали свою силу? Чи в них були особливі мізки, ані жіночі, ані чоловічі? Чи взагалі вони були жінками під своєю формою? Може, перевдягненими чоловіками? Навіть підозрювати таке було нечувано, але який був би скандал, якби це виявилося правдою! Я замислилася над тим, який вигляд мали б Тітки, якби змусити їх убиратися у рожеве.

На третій день мого байдикування Пола сказала Марфам принести до мене в кімнату кілька картонних коробок — час відкласти усе дитяче. Мої речі можуть зберігатися на складі, адже дуже скоро я тут уже не житиму. А коли я вже порядкуватиму в новій господі, можна буде вирішити, що з них пожертвувати бідним. Наприклад, дівчинка з Еконородини, якій пощастило менше, ніж мені, дуже тішилася б з мого старого лялькового будиночка, хоча він і був не найкращої якості й вельми обтріпаний — дещиця фарби могла б учинити справжнє диво.

Ляльковий будиночок багато років стояв у мене біля вікна. Він досі зберігав щасливі години, проведені разом із Табітою. За обіднім столом сиділа лялька-Дружина, маленькі дівчатка були дуже чемні, Марфи на кухні пекли хліб, Командор був надійно зачинений у кабінеті. Коли Пола пішла, я виколупала ляльку-Дружину зі стільця й жбурнула через усю кімнату.

26

Далі Тітка Габбана привела гардеробну команду, як це назвала Пола, адже я вважалася неспроможною обрати те, що носитиму перед весіллям, а особливо — на самому весіллі. Зрозумійте, я ні на що не мала права: попри приналежність до привілейованого класу, я була просто юною дівчиною, яку от-от мали віддати у шлюбні пута. «Шлюбні пута» — сам вислів звучав моторошно, наче зашморг, що затягується на шиї.

Гардеробна команда опікувалася тим, що можна назвати декораціями й реквізитом: костюми, частування, декор. Сильних особистостей серед них не було, саме тому їм і доручили ці відносно лакейські обов’язки, тож навіть попри те, що всі Тітки мали вищий статус, Пола — яка, поза сумнівом, домінувала — могла командувати Тітками шлюбної бригади направо й наліво.

Трійця в супроводі Поли прийшла до моєї кімнати, де я, закінчивши свою вишивку, розважалася як могла, розкладаючи пасьянс.

Карти були звичні для Гілеаду, але я їх опишу на той випадок, якщо ця колода невідома у зовнішньому світі. Звісно ж, на тузах, королях, дамах чи валетах не було літер, а на інших картах — цифр. Туз являв собою велике Око, що дивилося з хмари. Королі носили однострій Командорів, дами були Дружинами, а валети — Тітками. Фігурні карти були найсильніші. Щодо мастей: замість вина були Янголи, замість трефи — Хранителі, бубни були Марфами, а чирви — Служницями. На кожній фігурній карті була рамка з маленьких фігурок: Дружина Янголів зображала блакитну Дружину з рамкою з Янголів у чорному однострої, а Командор Служниць мав облямівку з крихітних Служниць.

Пізніше, коли я отримала доступ до бібліотеки Ардуа-холу, я дослідила ці карти. Колись, дуже давно, чирви були кубками. Можливо, саме тому Служниці замінили чирви як коштовні посудини.

Трійця Тіток із гардеробної команди увійшла до моєї кімнати.

— Відклади свою гру, Аґнес, і підведися, будь ласка, — мовила Пола найсолодшим своїм голосом — тим, що я ненавиділа найбільше, бо знала, наскільки він штучний.

Я зробила, як було сказано, і мені відрекомендували трьох Тіток. Тітку Лорну, круглолицю й усміхнену, Тітку Сару Лі, мовчазну, з похилими плечима, і Тітку Бетті, яка постійно щулилася й вибачалася.

— Вони приїхали на примірки, — повідомила Пола.

— Що?

Мене ніхто ні про що не повідомляв — не вважали за необхідне.

— Не кажи «Що?», кажи «Перепрошую», — виправила мене мачуха. — Примірки для одягу, який ти носитимеш на уроки дошлюбної підготовки.

Вона наказала мені зняти