Заповіти - Маргарет Етвуд

Мене протягли коридорами, тоді вивели з бічного входу, всадовили до автомобіля. Цього разу то був не фургон, а «вольво». Оббивка заднього сидіння була м’яка, але пружна, кондиціоноване повітря здавалося подихом раю. На жаль, його свіжість нагадала мені про власні накопичені запахи. Попри те, я розкошувала у цій красі, хоч і була затиснена між двома огрядними охоронцями. Обидва мовчали. Я була всього лиш транспортованим вантажем.

Авто зупинилося біля поліцейського відділку. Втім відділком він бути перестав. Вивіску перекрили, і на дверях було зображення — око з крильми. Логотип Очей, хоча тоді я цього не знала.

Ми піднялися сходами нагору. Мої компаньйони крокували впевнено, широко, я спотикалася. Боліли ноги: я усвідомила, як вони відвикли від ходіння, якими розбитими й брудними були мої туфлі після дощу, спеки та різних речовин, впливу яких вони піддавалися.

Ми йшли коридором. З-за зачинених дверей долинали баритони; повз нас поспішали чоловіки у таких само одностроях, як і в моїх охоронців: їхні очі блищали цілеспрямованістю, голоси лунали уривчастим стакато. Щось в однострої, нарукавних нашивках, нагрудних значках змушує хребет ціпеніти. Тут ніхто не горбиться!

Ми звернули до однієї з кімнат. Там за великим письмовим столом сидів чоловік, трохи схожий на Санта-Клауса: огрядний, білобородий, рожевощокий, із носом-вишенькою. Він засяяв усмішкою мені назустріч.

— Можете сісти.

— Дякую, — відповіла я.

Не те щоб я мала вибір: двоє супутників втиснули мене на стілець, прив’язали пластиковими стрічками до підлокітників. Тоді забралися, тихо зачинивши за собою двері. У мене склалося враження, що вони йшли спинами вперед, наче в присутності якогось прадавнього бога-правителя, та я не бачила, що саме відбувалося в мене за спиною.

— Мушу представитися, — сказав чоловік. — Я Командор Джадд із Синів Якова.

Це була наша перша зустріч.

— Гадаю, ви знаєте, хто я така, — відповіла на це я.

— Все правильно, — сказав він, лагідно всміхаючись. — Прошу пробачення за незручності.

— Пусте, — сказала я, байдуже дивлячись на нього.

Безглуздо жартувати з тими, хто має над тобою абсолютну владу. Їм це не подобається — здається, що ти не віддаєш належне їхній силі. Тепер, коли я сама маю ту силу, я не заохочую в підлеглих легковажності. Але тоді я була необачна. Тепер розумніша.

Його усмішка зів’яла.

— Хіба ви не вдячні за те, що живі? — запитав він.

— Ну, так, — відповіла я.

— Не вдячні за те, що Бог створив вас у жіночому тілі?

— Певно, що так. Ніколи про це не думала.

— Здається, ви вдячні недостатньо, — мовив Командор.

— А на що схожа достатня вдячність?

— На співпрацю з нами.

Я вже згадувала, що він мав маленькі прямокутні окуляри? Тепер він їх зняв і уважно роздивлявся. Без окулярів його очі не так блищали.

— Що ви маєте на увазі під співпрацею? — запитала я.

— Так чи ні?

— Я вчилася на юриста. Я суддя. Тож не підписую порожні угоди.

— Ви не суддя. Уже ні. — Він натиснув кнопку на інтеркомі й промовив: — Камера вдячності. — Тоді звернувся до мене: — Сподіватимемося, що ви навчитеся бути вдячною. Я молитимуся за це.

Так я опинилася у Камері вдячності. Це був ізолятор переобладнаного поліцейського відділку, приблизно чотири на чотири кроки. Там була полиця для сну, хоча й без матраца. Стояло відро, як я швидко зрозуміла, призначене для людських відходів, бо, судячи із запаху, там іще лишилося трохи. Колись у камері було світло, але тепер залишився сам патрон для лампочки, і він не працював. (Авжеж, трохи згодом я запхала туди палець, ти б теж так зробила.) Усе світло, яке я мала, надходило з коридору через отвір, до якого скоро мали просунути ті самі неодмінні сандвічі. Гниття у темряві — ось що було заплановано для мене.

Я пробралася вперед навпомацки, знайшла ліжко, сіла на нього. Подумала: «Я впораюся». Я можу це пережити.

І я була права, але заледве. Химерно, як швидко розм’якає мозок за відсутності інших людей. Людина на самоті не людина повною мірою, ми існуємо у зв’язках з іншими. Я була сама; я ризикувала стати ніким.

У Камері вдячності я провела деякий час, не знаю точно скільки.

Час від часу чиєсь око дивилося на мене крізь віконечко із закривкою, призначене спеціально для цього. Час від часу десь поблизу лунав крик або вереск — наруга напоказ. Час від часу — більш тривалий стогін, іноді — сапання, важке дихання, яке, судячи зі звуку, мало сексуальний підтекст, і так, певно, й було. Безсилі так спокушають.

Я не могла знати, чи то були справжні звуки, чи просто записи, призначені для розхитування моїх нервів та рішучості. Якою б та рішучість не була — за кілька днів я втратила цю лінію. Лінію моєї рішучості.

Мене залишили в тій сутінковій чарунці невідомо на скільки, але це мало бути не так уже й довго, судячи з довжини моїх нігтів, коли мене звідти витягли. Проте коли сидиш сама в темряві, час спливає інакше. Він видовжується. Вже не розумієш, коли спиш, а коли ні.

Чи були там комахи? Так, комахи були. Вони не кусалися, тож підозрюю, що це були таргани. Я відчувала, як їхні крихітні лапки тупотять по моєму обличчю — м’яко, непевно, неначе моя шкіра була тонкою кригою. Я їх не вбивала. З часом радо вітаєш будь-який дотик.

Одного дня, якщо то був день, до камери без попередження зайшли троє чоловіків, посвітили яскравим ліхтарем у мої напівсліпі, кліпаючі очі, кинули мене на підлогу і влаштували мені прицільне побиття ногами та інші знаки уваги. Звуки, які я видавала, були мені знайомі: саме такі я чула десь поблизу. Обійдуся без подробиць, зазначу тільки, що без електрошокерів теж не обійшлося.

Ні, мене не зґвалтували. Гадаю, я для цього була застара і зажорстка. Або ж вони могли пишатися своїми високими моральними стандартами, але в цьому я дуже сумніваюся.

Побиття ногами й шокерами повторилося ще двічі. Три — чарівне казкове число.

Чи я плакала? Так, сльози текли мені з очей на виду, з вологих, сльозливих людських очей. Але я мала третє око, серед чола. Я відчувала його — холодне, мов камінь. Воно не ридало, воно дивилося. А за ним щось міркувало: «Я помщуся вам за це.