Заповіти - Маргарет Етвуд

— Ну ж бо, піднімайся.

Дім… Я була готова знову хлюпати носом. Намагалася втриматись.

Ми піднялися вгору сходами. Там були ще одні важкі двері, ще один магнітний замок. Всередині — вітальня з диваном та двома м’якими кріслами, кавовим столиком і великим обіднім столом.

— Тут є спальня для тебе, — сказала Ада, але я не мала в ній потреби. Впала на диван. Раптом відчула, що не маю сил. Здавалося, що й підвестися не зможу.

— Знову тремтиш, — завважила моя супутниця. — Зараз прикручу кондиціонер.

Вона принесла зі спальні пухову ковдру — білу, нову.

Усе в кімнаті здавалося реальнішим за реальність. На столі був горщик із якоюсь рослиною, хоча, можливо, й пластиковою — листя було блискуче, гумове. Стіни вкривали трояндового кольору шпалери з візерунком із темніших дерев. Там, де колись мали висіти картини, в стінах були дірки від цвяхів. Ці деталі були такі яскраві, що мало не мерехтіли, наче підсвічені ззаду.

Я заплющила очі, відсікаючи світло, і, напевно, задрімала, бо раптом виявилося, що вже вечір і Ада вмикала телевізор. Гадаю, це було для мене — аби я знала, що вона не бреше, — але видиво було страшне. Руїни «Вбраннєвого хорта» — вікна вибиті, двері зяють. Клапті тканини на тротуарі. Перед руїною панцир автівки Мелані, схожий на підгорілу зефірку. Видно два автомобілі поліції та жовту стрічку, якою огороджують місце катастрофи. Жодного сліду Ніла чи Мелані, і я була цьому рада — страшенно боялася побачити почорнілу плоть, попіл волосся, обсмалені кістки.

Пульт лежав за диваном на столику. Я вимкнула звук: не хотіла чути, як диктор про це говорить — таким само рівним голосом, як про те, що якийсь політик кудись полетів. Коли авто й крамниця зникли і на екрані, мов кумедна кулька з усміхненим писочком, з’явилася голова ведучого, я вимкнула телевізор.

З кухні увійшла Ада, принесла мені сандвіч на тарілці: курка із салатом. Я сказала, що не хочу їсти.

— Є ще яблуко, — запропонувала вона. — Будеш?

— Ні, дякую.

— Розумію, це химерно.

Я нічого не відповіла. Ада вийшла і знову повернулася.

— Я добула тобі торт. Шоколадний. З ванільним морозивом. Як ти любиш.

Торт лежав на білій тарілці; поряд була пластикова виделка. Звідки вона знала, що я люблю? Певно, Мелані розповіла. Вони, певно, говорили про мене. Біла тарілка засліплювала. У шматок торта була встромлена самотня свічка. Якби я була молодша, загадала б бажання. А чого мені бажати зараз? Відмотати час назад? Щоб зараз було вчора? Цікаво, скільки людей колись про таке мріяли.

— Де тут убиральня? — запитала я.

Ада пояснила, я пішла туди, і мене знудило. Тоді я знову лягла на диван, мене трусило. Трохи згодом Ада принесла мені імбирного елю.

— Тобі треба підвищити рівень цукру в крові, — пояснила вона і вийшла, вимкнувши світло.

Це було наче відпроситися зі школи додому через грип. Хтось тебе вкриває, приносить щось попити; це вони мають справу з реальністю, щоб тобі не довелося. Добре було б залишитися у цьому стані назавжди, тоді мені ніколи більше не довелося б ні про що думати.

Здалеку долинали звуки міста: автомобілі, сирени, над нами пролетів літак. Було чути, як на кухні шарудить Ада: вона рухалася різко, легко, наче ходила навшпиньках. Я чула, як вона тихо розмовляє по телефону. Вона була головна, хоча в чому саме, я не знала. Менше з тим. Я почувалася заколисаною, наче в обіймах. Лежачи із заплющеними очима, я почула, як відчинилися двері квартири і після паузи зачинилися.

23

Коли я прокинулася, був уже ранок. Котра година, я не знала. Я проспала, запізнилася до школи? А тоді згадала: зі школою покінчено. Я ніколи не повернуся ані туди, ані до інших знайомих місць.

Я була у спальні в «Карнарвоні», вкрита білою пуховою ковдрою, досі у футболці й легінсах, хоча взуття та шкарпеток на мені вже не було. У кімнаті було вікно, закрите ролетом. Я обережно сіла. На подушці побачила червоний слід, але то була лише вчорашня помада. Мені вже не було млосно, голова не паморочилася, але все якось розпливалося. Я добряче почухала голову, посмикала себе за волосся. Якось мені боліла голова, і Мелані сказала, що, коли потягти за волосся, це забезпечить приплив крові до мозку. Начебто саме тому Ніл так і робив.

Вставши з ліжка, я відчула, що прокинулася. Роздивилася себе у великому дзеркалі. Я була не така, як за день перед тим, хоча й подібна на вигляд. Відчинила двері, босоніж пішла до кухні.

Ади там не було. Вона була у вітальні, сиділа в кріслі з горнятком кави. На дивані розташувався чоловік, якого ми проминули, коли заходили до «Прихистку» через бічні двері.

— Ти прокинулася, — мовила Ада.

Дорослі мали звичку стверджувати очевидні речі. «Ти прокинулася», — так могла б сказати мені Мелані, наче це якесь досягнення, і я була розчарована, зрозумівши, що Ада не виняток.

Я подивилася на чоловіка, він — на мене. На ньому були чорні джинси, сандалі, чорна футболка з написом «ДВА СЛОВА, ОДИН ПАЛЕЦЬ» і бейсболка команди «Блакитні сойки». Мені стало цікаво, чи знав він, що саме означає напис на його футболці.

Чоловікові було років п’ятдесят, але волосся він мав густе й чорне, то, може, був і молодший. Обличчя його нагадувало зім’яту шкіру, а щоку перерізав шрам. Він усміхнувся мені, відкривши білі зуби з прогалиною на місці кутнього зліва. Такий ґандж робить будь-кого схожим на злочинця.

Ада кивнула на чоловіка.

— Пригадуєш? Це Елайджа з «Прихистку». Він друг Ніла. Прийшов допомогти. На кухні є пластівці.

— А тоді поговоримо, — сказав Елайджа.

Пластівці були саме такі, які я любила — круглі, бобові, схожі на літеру «О». Я принесла миску до вітальні, всілася в інше крісло й чекала, поки вони заговорять.

Вони мовчали. Перезиралися. Я з’їла дві ложки — обережно на той випадок, якщо шлунок досі не вгамувався. У вухах стояв хрускіт маленьких літер «О».

— З чого почнемо? — спитав Елайджа.

— З початку, — відповіла Ада.

— Гаразд, — мовив він і подивився на мене. — Вчора був не твій день народження.

Я здивувалася.

— Та ні. Перше травня ж. Мені виповнилося шістнадцять.

— Насправді ти на чотири місяці молодша, — заперечив Елайджа.

Як можна підтвердити дату свого народження? Десь мало бути свідоцтво, але де Мелані його зберігала?

— У моїй медичній карті є ця дата. Мій день народження, — сказала я.

— Спробуй ще раз, — звернулася Ада до Елайджі. Він опустив погляд на килим.

— Мелані з