Заповіти - Маргарет Етвуд
— Господь переможе, — підсумував оратор.
Хор баритонів протягнув «амінь». Тоді чоловіки, котрі супроводжували жінок на поле, підняли свою зброю й вистрелили. Цілилися добре: жінки попадали.
З трибун пролунав одноголосий стогін. Було чути верески й схлипування. Деякі жінки скочили на ноги, вигукуючи щось — я не могла розібрати слів, — але їх швидко втихомирили ударами прикладів по голові. Удари не повторювалися — одного вистачало. Знову ж таки, цілилися добре, треновані були.
Ми мусили дивитися, але мовчки, це було зрозуміло. Але чому? Якщо вони збиралися всіх нас убити, для чого ця демонстрація?
Захід сонця приніс сандвічі, по одному кожній. У моєму був яєчний салат. Як не соромно це визнавати, я з насолодою його проковтнула. Здалеку долинали звуки блювання, але на диво мало, зважаючи на обставини.
Після того ми отримали наказ устати. Нас вишикували ряд за рядом — моторошно тихий і дуже впорядкований процес — і погнали вниз, до роздягальні та коридорів. Там ми й провели ніч.
Зручностей не було, жодних матраців чи подушок, але принаймні були вбиральні, хоч які брудні вони незабаром стали. Не було охоронців, ніхто не заважав нам розмовляти, хоча тепер я не розумію, чому ми вирішили, що ніхто нас не слухає. Але тоді жодна з нас уже не була здатна мислити чітко.
Світло не вимкнули — таке милосердя.
Ні, то було не милосердя. Так було зручніше тим, хто стояв на чолі всього того. Милосердя було рисою, з якої там не було зиску.
VIII. КАРНАРВОН
Розшифрування показань свідка 369Б
21
Я сиділа в Адиній автівці, намагаючись усвідомити те, що вона розповіла. Мелані та Ніл. Підірвалися на бомбі. Біля «Вбраннєвого хорта». Це було неможливо.
— Куди ми їдемо? — запитала я. Це було неправильне запитання. Воно звучало так нормально, але нічого нормального навколо не було. Чому я не кричала нестямно?
— Я думаю, — відповіла Ада.
Вона глянула у дзеркало заднього виду, тоді заїхала на під’їзну доріжку. На будинку висіла табличка «РЕМОНТНА СЛУЖБА “АЛЬТЕРНА”». У нашому районі всі будинки постійно ремонтувалися; тоді хтось їх купував і знову влаштовував ремонт, і це доводило Ніла з Мелані до сказу. Ніл питав, навіщо витрачати такі гроші, аби випатрати цілком добрий будинок? Від цього злітали ціни, і незаможних людей виштовхувало з ринку.
— Ми підемо туди?
Я раптом відчула себе дуже втомленою. Добре було б піти до будинку і прилягти.
— Ні, — сказала Ада.
Дістала зі шкіряного наплічника гайковий ключ і розтрощила свій телефон.
Я дивилася, як він тріскався, як розвалювалася кришка, розліталися металеві нутрощі.
— Чому ти псуєш свій телефон? — запитала я.
— Бо обережність зайвою не буває. — Вона склала уламки у пластиковий пакет. — Зачекай, доки це авто проїде, тоді вийдеш, викинеш у смітник.
Так робили наркодилери — користувалися одноразовими телефонами. Я почала сумніватися, чи правильно вчинила, поїхавши з нею. Ада була не просто сувора — страшна.
— Дякую, що підвезла, — промовила я, — та мені треба повертатися до школи. Я розповім їм про вибух, вони знатимуть, що робити.
— Ти в шоці, — сказала Ада. — Нічого дивного.
— Я в порядку, — збрехала я. — Можу просто забратися звідси.
— Як собі знаєш. Але вони муситимуть повідомити службу опіки, і тебе доправлять до прийомної родини. Хтозна, що тоді буде.
Про це я не подумала.
— Тому, коли викинеш мого телефона, — провадила далі Ада, — можеш повернутися сюди або ж піти геть. Тобі обирати. Тільки додому не ходи. Це не наказ, а порада.
Я зробила, як вона сказала. Тепер, коли вона виклала мені варіанти, чи був у мене вибір? Повернувшись до автомобіля, я почала хлюпати носом, але Ада не відреагувала — хіба що дала мені серветку. Вона розвернулася й попрямувала на південь. Кермувала швидко й уміло.
— Я знаю, ти мені не довіряєш, — мовила вона після тривалої мовчанки. — Але мусиш довіритись. Ті самі люди, які підклали бомбу під авто, можуть зараз шукати тебе. Я не стверджую, що це так, але ти в зоні ризику.
«Зона ризику» — так у новинах казали про дітей, знайдених забитими до смерті, попри численні застереження сусідів, або про жінку, яка сіла в чуже авто, бо автобус усе не їхав, і яку чийсь пес знайшов у неглибокій могилі зі зламаною шиєю. У мене цокотіли зуби, хоча повітря було гаряче й липке.
Я не до кінця їй вірила, але й не можна сказати, що не вірила.
— Можна повідомити поліцію, — боязко запропонувала.
— З них жодної користі.
Я й раніше чула про те, що з поліції немає користі, — Ніл та Мелані часто так говорили. Ада увімкнула радіо: грала якась заспокійлива музика, арфи.
— Поки нічого собі не надумуй, — застерегла вона.
— Ти коп? — запитала я.
— Ні.
— То хто ти?
— Що менше знаєш, то краще спиш.
Ми спинилися перед великим квадратним будинком. На табличці було написано: «БОГОМІЛЬНИЦЯ» та «РЕЛІГІЙНЕ ТОВАРИСТВО ДРУЗІВ (КВАКЕРІВ)». Ада поставила авто за домом, біля сірого фургона.
— Наша наступна тачка, — мовила вона.
До будинку ми увійшли через задні двері. Ада кивнула чоловікові, котрий сидів там за невеликим столиком.
— Елайджо, ми у справах.
Я на нього й не глянула. Пішла за Адою спочатку через залу богомільні, змовклу й повну відлуння, де трохи пахло перцем чилі, а тоді до більшої кімнати, де було більше світла і кондиціонер. Там рядами стояли ліжка, схожі на розкладачки, на деяких під різноколірними ковдрами лежали жінки. В іншому кутку розмістилися кавовий столик і п’ять крісел. За ними неголосно спілкувалися ще якісь жінки.
— Не витріщайся, — сказала мені Ада. — Ти не в зоопарку.
— Що це за місце? — запитала я.
— «Прихисток», організація для біженок із Гілеаду. Мелані їй допомагала, і Ніл теж, по-іншому. Тепер сядь у це крісло і сиди, як мишка. Не ворушися й мовчи. Тут ти в безпеці. Я маю дещо владнати для тебе, повернуся десь за годину. Тобі тут організують якийсь цукор, бо треба.
Вона перемовилася про щось з однією із працівниць центру, тоді швидко вийшла з кімнати. Трохи згодом та жінка принесла мені гарячого солодкого чаю та печива із шоколадними крихтами, запитала, чи все в мене добре, чи щось мені потрібно; я відказала, що ні. Та вона все одно принесла ковдру, синьо-зелену, й укрила мене.
Я спромоглася випити трохи
