Заповіти - Маргарет Етвуд
— Тепер ви тут, усе добре.
І гілеадські жінки почали плакати. Тоді я подумала: «Ну от чого плакати? Треба радіти, що вибралися». Та після всього, що сталося зі мною з того дня, тепер я розумію. Тримаєш усе всередині, що б це не було, поки не спроможешся пережити найгірше. А тоді, коли опиняєшся в безпеці, можеш виплакати всі ті сльози, на які раніше не марнувала часу.
Слова злітали з вуст тих жінок зойками й стогонами:
— Якщо скажуть, що я мушу повернутися…
— Я мусила залишити свого хлопчика, може, є спосіб…
— Я втратила дитину. Не було нікого…
Жінки з притулку простягали їм серветки. Промовляли щось заспокійливе, як-от «Ти маєш бути сильною». Намагалися зробити якнайкраще. Та коли людині кажуть, що вона має бути сильною, це дуже тисне. Це ще одна річ, про яку я дізналася з тих пір.
Минула приблизно година, Ада повернулася.
— Ти досі жива, — зауважила вона. Якщо то був жарт, то кепський. Я просто витріщилася на неї. — Маєш позбутися форми.
— Що? — перепитала я. Здавалося, вона говорить іншою мовою.
— Знаю, тобі важко, але зараз на це немає часу, мусимо ворушитися. Не хочу тебе тривожити, але ми в халепі. Треба дістати тобі інше вбрання.
Вона міцно взяла мене під руку й підняла з крісла — була на диво сильна.
Ми пройшли повз усіх тих жінок до невеличкої кімнати, в якій були стіл із футболками та светрами і кілька стійок з вішаками. Деякі речі я впізнала: ось де зрештою опинялися пожертви з «Вбраннєвого хорта»…
— Обери щось таке, чого ніколи б не вдягнула, — наставляла мене Ада. — Мусиш виглядати зовсім іншою людиною.
Я знайшла чорну футболку з білим черепом, легінси, теж чорні, з білими черепами. Додала високі чорно-білі кеди, якісь шкарпетки. Усе було поношене. На думку спали воші й клопи: Мелані завжди питала, чи випрані речі, які люди намагалися нам збути. Якось у крамниці завелися клопи, і це було жахіття.
— Я відвернуся, — сказала Ада.
Окремої перевдягальні не було. Я вислизнула зі шкільної форми, вдягла новий старий одяг. Власні рухи здавалися мені дуже вповільненими. Непевно подумалося: «Що, як вона мене викрадає?» Викрадення. Це ставалося з дівчатами, яких вивозили кудись і перетворювали на секс-рабинь — нам про це розповідали у школі. Та таких, як я, не викрадали, хіба що іноді чоловіки, які прикидалися брокерами з нерухомості, і замикали їх у підвалі. Іноді таким чоловікам допомагали жінки. Чи Ада була однією з них? Що, коли її історія про Ніла та Мелані й вибух — пастка? Може, вони саме зараз божеволіють, бо я не прийшла додому. Може, телефонують до школи, а то й поліцію викликають, хай як її зневажають.
Ада стояла до мене спиною, та я відчувала: якщо хоч подумаю про те, щоб рвонути геть, наприклад у бічні двері богомільні, вона знатиме про це заздалегідь. І припустімо, я втечу — куди мені податися? Хотілося лише додому, але якщо Ада сказала правду, мені туди не можна. Взагалі, якщо вона каже правду, це більше не мій дім, бо Мелані з Нілом там немає. Що мені робити самій у порожньому будинку?
— Закінчила, — сказала я.
Ада розвернулася.
— Непогано.
Вона зняла свою чорну куртку, запхала у сумку, тоді зняла з вішака зелену. Заколола волосся, вдягла окуляри.
— Волосся розпусти, — скомандувала мені.
Я розкрутила ґульку, струснула головою. Ада знайшла й мені окуляри — дзеркальні, оранжеві. Вона дала мені помаду, і я намалювала собі новий червоний рот.
— Зроби вигляд, наче ти гопниця, — сказала вона.
Я не знала, як це, але спробувала: насупилася й закопилила губи, вкриті червоним воском.
— Ну от, тебе не впізнати. Вбережеш нашу таємницю.
Що в нас була за таємниця? Що мене офіційно більше не існувало? Щось таке.
22
Ми залізли до сірого фургона, трохи проїхали, поки Ада уважно стежила за рухом позаду нас. Тоді поблукали лабіринтом бічних вулиць і нарешті зупинилися перед великим і старим розкішним маєтком. У півколі, яке колись могло бути клумбою і в якому навіть зараз виднілися рештки тюльпанів серед некошеної трави й кульбаб, стояв знак, на якому було намальовано багатоквартирний будинок.
— Де це ми? — запитала я.
— У Паркдейлі, — відгукнулася Ада.
Я раніше в Паркдейлі не бувала, але чула про нього: деякі наркоші зі школи вважали, що тут круто. Так вони взагалі говорили про колись занепалі міські райони, які нині оновлювалися. Там було кілька модних нічних клубів для тих, хто волів брехати про свій вік.
Маєток стояв на великій неохайній ділянці, де росло кілька велетенських дерев. Тут давно не прибирали листя: кілька кольорових пластикових килимків, червоних та сріблястих, визирали з-під мульчованого ґрунту.
Ада рушила до будинку, зиркаючи через плече, аби переконатися, що я йду за нею.
— Все гаразд? — спитала вона.
— Так, — відповіла я.
Мені трохи паморочилося в голові. Я крокувала за нею нерівною бруківкою. Вона здавалася губчастою, було відчуття, що нога може будь-якої миті у неї провалитися. Світ змінився, перетворившись із надійного та міцного на оманливий і шпаруватий. Будь-що могло зникнути. Водночас усе, на що падав мій погляд, було дуже чітким. Наче одна з тих сюрреалістичних картин, які ми вивчали у школі за рік до того. Розплавлені годинники в пустелі, матеріальні, але нереальні.
Важкі кам’яні сходинки вели до ґанку. Його обрамляла кам’яна арка з написом «КАРНАРВОН» кельтським шрифтом, який можна подибати на старих будинках у Торонто, в оточенні листя й ельфійських личок. Вони, певно, були задумані як хитрі, але мені здалися зловісними. Тоді мені все видавалося зловісним.
На ґанку смерділо котячою сечею. Двері були широкі й важкі, всіяні чорними цвяхами. Вуличні митці вже попрацювали над ними червоною фарбою: звичні для них кутасті написи і більш розбірливе слово, щось на зразок «ГІВНО».
Хоча двері й наводили на думку про нетрі, відчинялися вони магнітним ключем. Всередині лежав темно-бордовий килим, широкі сходи з гарними вигнутими перилами завивалися вгору.
— Тут раніше були мебльовані кімнати, — повідомила Ада. — Тепер окремі квартири.
— А до того що тут було? — Я притулилася до стіни.
— Літній будинок багатіїв, — відповіла вона. — Відведемо тебе нагору. Тобі треба прилягти.
— Що таке «Карнарвон»?
Підніматися сходами вгору було важко.
— Валлійська місцина, — сказала Ада. — Хтось, певно, сумував за домом.
Вона
