Заповіти - Маргарет Етвуд

— Ні, були! — вигукнула я. — Чому ви таке говорите?

Я відчула, як в очах збираються сльози. У моїй реальності відкривалася ще одна пустка: Ніл та Мелані танули, змінювали форму. Я усвідомила, що насправді мало що знала про них, про їхнє минуле. Вони про нього не говорили, а я не розпитувала. Ніхто зазвичай не розпитує батьків про них самих, правда ж?

— Розумію, тебе це бентежить, — сказав Елайджа, — але це важливо, тому я повторю. Ніл та Мелані не були твоїми батьками. Вибач за таку різкість, але в нас обмаль часу.

— Ким тоді вони були? — запитала я кліпаючи. Одна сльоза таки втекла, я витерла її.

— Не родичами, — відповів чоловік. — Тебе віддали їм іще малечею заради безпеки.

— Це не може бути правдою, — сказала я. Але вже менш упевнено.

— Треба було раніше сказати, — мовила Ада. — Але тебе не хотіли хвилювати. Вони збиралися усе розповісти саме того дня, коли…

Вона замовкла, стиснула вуста. Ада нічого не говорила про смерть Мелані, начебто вони й не були подругами, але тепер я бачила, що вона дуже засмучена. Через це я стала до неї прихильніша.

— Частково їхня робота полягала в тому, щоб захищати тебе й оберігати від небезпеки, — мовив Елайджа. — Вибач, що несу тобі таку звістку.

Я відчувала його запах крізь запахи нових меблів: трохи поту, аромат солідного, практичного господарського мила. Органічного. Мелані таким користувалася. Колись.

— То ким вони були? — прошепотіла я.

— Ніл та Мелані були дуже цінними й досвідченими членами…

— Ні, — перебила його я. — Мої інші батьки. Ті, що справжні. Хто вони? Вони теж мертві?

— Я приготую ще кави, — сказала Ада. Підвелася й пішла до кухні.

— Вони досі живі, — відповів мені Елайджа. — Принаймні вчора були.

Я витріщилася на нього. Не знала, чи не бреше він, але навіщо йому це робити? Якби він хотів, міг би вигадати щось цікавіше.

— Я в усе це не вірю, — промовила я. — Не знаю, для чого ви взагалі це говорите.

Повернулася Ада з горнятком, спитала, чи не хоче хтось кави, мовляв, призволяйтеся. А мені, може, треба трохи часу, щоб усе обдумати?

Що обдумати? Про що тут взагалі думати? Моїх батьків убили, але вони не були мені справжніми батьками, замість них постав інший комплект батьків.

— Про що ти? — запитала я. — Я надто мало знаю, щоб узагалі щось про це думати.

— Про що ти хочеш дізнатися? — звернувся до мене Елайджа м’яко, але втомлено.

— Як це сталося? Де мої справжні… інші мої мати й батько?

— Ти багато знаєш про Гілеад? — відповів він запитанням на запитання.

— Авжеж. Я дивлюся новини, ми вчимо про нього у школі, — похмуро сказала я. — І на марш протесту я ходила.

Зараз мені хотілося, щоб Гілеад випарувався й залишив нас у спокої.

— Там ти й народилася, — сказав Елайджа. — У Гілеаді.

— Жартуєте.

— Тебе вивезли звідти твоя мати і «Мейдей». Ризикуючи життям. Гілеад здійняв великий галас, там хотіли тебе повернути. Говорили, що твої так звані законні батьки мають на тебе права. «Мейдей» тебе сховали — чимало людей тебе шукали, плюс навала ЗМІ…

— Як із Крихіткою Ніколь, — завважила я. — Я про неї есей у школі писала.

Елайджа знову опустив очі. А тоді подивився на мене.

— Ти і є Крихітка Ніколь.

IX. Камера вдячності

Рукопис з Ардуа-холу

24

Нині по обіді я отримала черговий виклик від Командора Джадда, який мені приніс особисто один з молодших Очей. Командор Джадд міг би зняти слухавку й обговорити все по телефону — між нашими кабінетами прокладено внутрішню гарячу лінію з червоним апаратом, — але він, як і я, не покладається на тих, хто може слухати ці розмови. На додачу до цього мені здається, що він дістає певну насолоду від наших маленьких бесід тет-а-тет з якихось своїх складних та збочених причин. Він вважає мене своїм витвором — я втілюю його волю.

— Сподіваюся, у вас усе добре, Тітко Лідіє, — мовив Командор, коли я сіла навпроти нього.

— Процвітаю, хвала Господу. А ви?

— Я в доброму здоров’ї, але боюся, що моя Дружина нездужає. Це крає мені серце.

Я не здивувалася. Коли востаннє я бачила нинішню Джаддову дружину, вона мала вже вельми пошарпаний вигляд.

— Сумна звістка, — відповіла я. — Що могло спричинити цю недугу?

— Невідомо, — сказав він. Як і завжди. — Ураження внутрішніх органів.

— Може, нехай хтось із Клініки Єлею Цілющого проконсультує?

— Певно, ще не час. Це, найімовірніше, якась дрібниця, а то й узагалі надумана проблема, як то часто буває із жіночими скаргами.

Пауза, впродовж якої ми дивилися одне на одного. Було очевидно, що скоро він знову стане вдівцем і шукатиме нову юну дружину.

— Я допоможу, чим зможу, — мовила я.

— Дякую, Тітко Лідіє. Ви так добре мене розумієте, — усміхнувся Командор. — Але я не тому вас запросив. Ми дійшли висновку щодо смерті Перлової Діви, яку втратили в Канаді.

— І що стало відомо?

Я вже знала відповідь, та не мала наміру цим ділитися.

— Офіційна позиція Канади — суїцид, — відповів він.

— Це розбиває мені серце, — обізвалася я. — Тітка Адріанна була однією з найвідданіших і найефективніших… Я дуже їй довіряла. Вона була надзвичайно відважна.

— Наша ж версія полягає в тому, що канадці прикривають своїх, що зловмисні терористи з «Мейдей» убили Тітку Адріанну, і завдячуємо ми цим злочинній недбалості канадського уряду стосовно їхньої присутності в країні. Хоча (це лише між нами) ми спантеличені. Хтозна, може навіть виявитися, що це вбивство пов’язане з наркотиками. Це часто трапляється у тому занепалому суспільстві. Тітка Саллі була зовсім поряд, купувала яйця. Повернувшись, дізналася про трагедію й мудро вирішила, що найкраще буде мерщій повернутися до Гілеаду.

— Дуже мудро, — погодилася я.

Вражена Тітка Саллі одразу після свого раптового повернення прийшла до мене й розповіла, як Адріанна зустріла свій кінець.

— Вона накинулася на мене. Ні сіло ні впало, коли ми збиралися йти до консульства. Не знаю чому! Стрибнула на мене, намагалася задушити, я відбивалася. То був самозахист! — схлипувала вона.

— То був нервовий зрив, — відповіла я. — Напруження від перебування у незвичному, виснажливому середовищі, такому як Канада, може справляти такий вплив. Ти вчинила правильно. Не мала вибору. Не бачу причин іще комусь про це розповідати, еге ж?

— О, дякую вам, Тітко Лідіє! Мені так прикро, що це сталося…

— Помолися за душу Адріанни, а тоді викинь це з голови, — наказала я. — Хочеш щось іще мені розповісти?

— Ну, ви доручили