Заповіти - Маргарет Етвуд
Елізабет походила з вищої соціальної страти, тобто очевидно вищої за мою. Тож вона могла мене недооцінювати. Вона вчилася у Вассар-коледжі й працювала у Вашингтоні старшою помічницею дуже впливової сенаторки — з президентським потенціалом, як вона колись зізналася. Та Камера вдячності зламала в ній щось — вроджені права й освіта не врятували, і тепер вона тремтіла.
Я могла з ними впоратися поодинці, та якби вони об’єдналися у трійчасту банду, це була б проблема. «Розділяй і пануй» — ось був мій девіз.
Я казала собі: «Будь урівноважена. Не розповідай багато про себе, це використають проти тебе. Слухай уважно. Зберігай докази. Не показуй страху».
Тиждень за тижнем ми придумували закони, однострій, слогани, гімни, імена. Тиждень за тижнем звітували Командорові Джадду, який звертався до мене як до речниці групи. Схвалені ним ідеї він приписував собі й отримував оплески від інших Командорів. Який молодець!
Чи ненавиділа я структуру, яку ми створювали? На певному рівні так, це була зрада всього того, чого нас учили у попередньому житті, всього, чого ми досягли. Чи пишалася я тим, чого ми досягли, попри всі обмеження? Знову ж таки, на певному рівні так. Ніколи не буває просто.
Деякий час я майже вірила в те, у що, як зрозуміла, мала вірити. Внесла себе до числа вірян з тієї ж причини, що й численні мешканці Гілеаду: це було не так небезпечно. Кидатися під паровий каток через моральні принципи, щоб тебе розчавили до пласкої шкарпетки, в якій уже нема ноги — яка з того користь? Краще злитися з натовпом, який побожно молиться, з єлейним натовпом, що сіє ненависть. Краще жбурляти каміння, аніж стати тією, в кого жбурляють. Принаймні краще з огляду на можливість виживання.
Архітектори Гілеаду так добре на цьому зналися. Такі завжди знають.
Зауважу, що через кілька років по тому, вже після того, як я вчепилася в Ардуа-хол і зробила так, щоб наша організація отримала ту обширну, хоч і мовчазну владу в Гілеаді, якою я насолоджуюся нині, Командор Джадд відчув, що баланс дещо змістився, і спробував здобути мою прихильність.
— Сподіваюся, ви мені пробачили, Тітко Лідіє, — мовив він.
— За що, Командоре Джадд? — запитала я щонайприязнішим своїм тоном.
Невже він почав мене побоюватися?
— За суворі заходи, яких я був змушений вжити на початку нашої співпраці, — пояснив він. — Аби відділити зерна від полови.
— О, — мовила я. — Певна, ваші наміри були шляхетні.
— І це так. Але все одно дії були жорсткі. — Я усміхнулася й промовчала. — Від самого початку я бачив у вас зерно.
Я й далі усміхалася.
— У вашій рушниці був холостий, — мовив він. — Подумав, що ви захочете знати.
— Це дуже мило з вашого боку, — відповіла я.
М’язи обличчя почали боліти. За деяких умов усмішка — це фізична вправа.
— То я прощений? — запитав Командор.
Якби я не знала достеменно, що він віддає перевагу ледь дозрілим, юним дівчатам, які щойно сягнули шлюбного віку, то подумала б, що це флірт. Дістала дрібничку з мішка зниклого вже минулого:
— Людині властиво помилятися, а Богу — пробачати. Так колись говорили.
— Ви така ерудована.
Минулого вечора, коли я закінчила писати, сховала рукопис у порожнині кардинала Ньюмена і вже рушила до кав’ярні Шлефлі, мене перестріла Тітка Відала.
— Тітко Лідіє, можемо поговорити? — запитала вона.
На такий запит завжди слід відповідати ствердно. Я запросила її скласти мені компанію.
Біла, оточена колонами база Очей через двір від нас була яскраво освітлена: Очі Господні, позбавлені повік, вони ніколи не спали, вірні своїй назві. Троє стояли із цигарками на білих сходах до головного входу. Вони й не глянули на нас. Для них Тітки неначе тіні, їхні власні тіні, страшні для інших, але не для них.
Проминаючи свою статую, я побачила нові офіри: яєць та апельсинів було менше, ніж зазвичай. Невже я втрачаю популярність? Ледве встояла перед спокусою покласти до кишені один з апельсинів — краще повернуся згодом.
Тітка Відала чхнула: прелюдія до важливого повідомлення. Тоді прокашлялася.
— Скористаюся нагодою зауважити, що ваша статуя викликає певну незручність, — мовила вона.
— Невже? Чим саме?
— Приношення. Апельсини. Яйця. Тітка Елізабет побоюється, що ця надмірна увага підійшла небезпечно близько до культу. А це вже ідолопоклонство, — додала вона. — Тяжкий гріх.
— Воістину, — відповіла я. — Це справжнє просвітлення.
— До того ж так марнується цінна їжа. Вона каже, що це практично саботаж.
— Цілком з вами згодна, — відповіла я. — Ніхто більше за мене не прагне уникнути навіть натяку на культ особистості. Як ви знаєте, я підтримую суворі правила стосовно харчування. Ми, лідерки Ардуа-холу, маємо подавати приклад навіть у таких дрібницях, як додаткова порція варених яєць.
Тут я помовчала: мала відеозапис того, як Тітка Елізабет у Трапезній ховає в рукавах ці цінні харчі, але ділитися цим було не на часі.
— Щодо приношень: я не маю влади над такими проявами чужої волі. Не можу завадити незнайомцям залишати біля ніг моєї подоби знаки прихильності й поваги, вірності та подяки, такі як випічка або ж фрукти. Я на це не заслуговую, само собою.
— Завадити — ні, — мовила Тітка Відала. — Але їх можна знайти й покарати.
— Ми не маємо правила, що забороняло б такі дії, тож жодне правило таким чином не порушується.
— То треба укласти таке правило, — сказала Тітка Відала.
— Авжеж, я про це подумаю, — відповіла я. — І про належне покарання. Такі речі слід робити тактовно.
Я подумала, що мені буде шкода позбавити себе апельсинів — зважаючи на нестабільне постачання харчів, вони нечасто трапляються. І додала:
— Але, гадаю, ви ще щось хотіли?
Ми вже дійшли до кав’ярні, всілися за одним із рожевих столиків.
— Гарячого молока? — запропонувала я Тітці Відалі. — Я пригощаю.
— Мені не можна молока, — пробурчала вона. — Від нього слиз утворюється.
Я завжди пропоную пригостити Тітку Відалу молоком, показуючи свою щедрість: молоко не входить до нашого звичного раціону, це додаток, за який ми платимо талонами, отриманими відповідно до статусу. Вона завжди сердито відмовляється.
— О, перепрошую, — вибачилася я. — Забула.
