Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

Але ніхто не став на коліна. Коли наречений скинув маску, то під нею показалося шляхетне обличчя художника Фердинанда Девро, коханого Віоли. Тут-то й почався справжній хаос. Схилившись на батькові груди, прикрашені зіркою англійського лорда, Віола плакала, але ці сльози були від радості. Все обличчя дівчини сяяло красою та щастям.

– Мій пане, ви знехтували мною і гордовито відмовили мені бути нареченим вашої дочки. Але я можу похвалитися знатним ім’ям і багатством. У мене його куди більше, ніж у графа Антоніо. Я можу зробити більше, ніж він. Тепер, звичайно, ваша пиха буде задоволена. Я віддаю вам своє гучне ім’я та величезне багатство в обмін на мою кохану Віолу, а нині ж мою дружину.

Батько нареченої закляк, мов статуя. Обернувшись до зніяковілого натовпу, граф Фердинанд де Девро переможно посміхнувся і сказав:

– А вам, мої галантні друзі, можу побажати такої ж удачі. Нехай кожен з вас завоює таку ж прекрасну наречену. Заради цього можна і весілля в масках зіграти.

Семюель Піквік. Історія про гарбуз

Чому Піквікський клуб схожий на Вавилонську вежу?

Бо він повний непокірних людей.

У стародавні часи один фермер на своєму городі посадив зерно. Воно пустило паростки, на яких вродило багато плодів. До жовтня ці плоди достигли, і тоді селянин зібрав урожай і повіз його на ринок, сподіваючись продати. Один з торговців овочами купив у селянина плоди й виставив їх у своїй лавці.

Того ж ранку одна маленька дівчинка у коричневому капелюсі, блакитній сукні, з круглим обличчям і кирпатим носом пішла й купила гарбуза, щоб нагодувати свою матір. Дівчинка принесла гарбуз додому, нарізала його й зварила у великій каструлі. Частину гарбуза вона потовкла, посолила і, поклавши трохи масла, подала до обіду. В іншу тарілку додала півлітра молока, розбила два яйця, всипала чотири ложки цукру, приправила мускатним горіхом та жменькою сухарів. Потім все перемішала ретельно, поклала на велику пательню й пекла доти, доки страва не підрум’янилася. На другий день ці ласощі з’їла родина на ймення Марч.

Лист від пана Трейсі Тапмена

Містеру Піквіку:

«Пане!

Я звертаюся до вас із приводу гріховності однієї особи. Я маю на увазі людину на ім’я Вінкль, який сміється, порушуючи порядок у клубі, а іноді відмовляється писати до цього прекрасного тижневика. Я сподіваюся, ви пробачите йому цю провину й дасте змогу надіслати французьку байку. Він, розумієте, не може нічого виловити зі своєї уяви. У нього багато занять і мало часу, і в нього, мабуть, не вистачає мізків, щоб придумати якусь оповідь для вашого тижневика.

У майбутньому я намагатимуся компенсувати недолугість пана Вінкля та встигати писати витончені (це значить цікаві) записки до тижневика. Маю йти, бо спізнююся до школи.

З повагою, ваш Натеніель Вінкль».

(Слід вважати це визнання мужнім і самокритичним. Єдине, що хотілося б побажати хороброму і відвертому Вінклю, так це навчитися правильно вживати слова й писати більш грамотно).

Сумний випадок

Із превеликим сумом повідомляємо про раптове й таємниче зникнення нашого дорогого друга панни Сніжка. Ця чудова кішечка була окрасою нашого гуртка, ми всі дуже любили її. Краса Сніжка зупиняла на собі захоплені погляди, її граціозність і високі моральні якості підкорювали наші серця. Ось чому ми всі гірко переживаємо її втрату.

Останній раз її бачили, коли вона сиділа на паркані й невідривно стежила за возом м’ясника. Ми боїмося, що хтось, кого полонила грація нашої милої кішечки, підло поцупив її. Минуло кілька тижнів, але, незважаючи на всі старання, ми не знайшли жодного сліду Сніжка. Нині ми втратили всяку надію й, пов’язавши траурну стрічку на її кошик, відставили в бік її блюдце й оплакували її так, ніби вона пішла від нас навіки.

Е. Д.

Всезагальна й непоправна втрата

Але поки що розповімо про один випадок…

Минулої п’ятниці нашу увагу привернув гучний звук, що долинув із підвалу. Цей звук супроводжували крики про допомогу. Кинувшись до підвалу, ми знайшли на підлозі нашого поважного голову, який, силячись доставити дрова для домашніх потреб, спіткнувся і впав. Нашим поглядам постала картина повної руйнації. Справа в тому, що шановний пан Піквік примудрився впасти головою у діжку з водою, а також перекинути посудину з рідким милом, яке вилилося на його благородну особу. Найбільше постраждав одяг пана Піквіка. Тож, ми поспішили залишити місце події та вивести звідти пана Піквіка. Згодом ми переконалися, що, при всій серйозності, подія не завдала йому непоправної шкоди. Пан Піквік надибав хіба що кілька великих синців. Ми раді повідомити, що тепер він почувається добре.

Друг, що співчуває, надсилає свого дарунка:

Ламентація

(для кішки на ймення Сніжок)

Сьогодні ми втратили нашого милого друга,

Нехай її обійде лиха доля й наруга,

Ніколи ми не посидимо біля каміна,

Ніколи вона не стрибне нам на коліна.

Лишилась для нас лиш могила мала,

Там спить її тіло, німе немовля,

Не знаємо ми, де вона насправді тепер,

Наш маленький друг для нас символічно помер.

Її ліжко порожнє, її покинутий м’яч,

Нам лишився, боюся, тепер один лише плач.

Муркотання не чути, ніхто не прохає ввійти

До кімнати, до вогнища й до нашої теплоти.

Хтось інший ловить по хаті нині мишей,

Та в шерсті її повно розвелося вошей.

Ні, не Сніжок це, мисливець лишень один,

Де ти, Сніжок, може, плаваєш серед хмарин?

Невидимі лапи крокують по наших кімнатах,

Сніжок, як любила ти грати в цих бідних пенатах!

Я бачу, що горде й хоробре те інше коша,

Можливо, насправді живе в ній собача душа?

Сніжок, ти була, як людина, ніжна та мила,

Яка ж доля ця, яка ж вона несправедлива!

Не знаю, коли перестану я сумувати,

І квіти до гроба твого в голові покладати.

О.С.

Оголошення

Панна Оранті Благгедж, гучно-відомий лектор з сильним характером, в суботу, після чергового засідання Піквікського клубу, прочитає лекцію на тему: «Жінка та її місце в суспільстві».