Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер

Він прибув до Мерона у Верхній Галилеї. Це було незначне місто, славетне тільки своїми оливковими деревами, своїм університетом і старими могилами. Тут покоїлися вчителі закону з минулого, строгий великий доктор Шаммаї і м’який великий доктор Гіллель. Люди Мерона вважалися за особливо ревних у вірі. Казали, що з могил учителів виростає для них глибоке пізнання Бога. Можливо, тому Йосиф і прибув до Мерона. Він промовляв у старій синагозі, слухали його переважно доктори та студенти, слухали тихо, вони були тут уважніші ніж будь-де, похитували тулубами, напружено прислухаючись, дихали схвильовано. І раптом, коли Йосиф замовк після великого, втомного речення, в стисненій, здавленій тиші якийсь блідий, зовсім молодий чоловік прошепотів:

— Це він.

— Хто я маю бути? — спитав гнівно Йосиф,

І молодий чоловік, з по-собачому відданими, дещо безумними очима, знову й знову повторював:

— Це ти, так, це ти.

Виявилося, що люди невеликого міста вважають цього молодого чоловіка за пророка Ягве, і що вони тиждень тому цілу ніч держали розчиненими двері своїх домів, бо він провістив, що цієї ночі до них прийде спаситель.

Йосифа, коли він почув це, обсипало морозом. Він голосно гнівався і сердито кричав на молодого чоловіка. І в найпотаємнішій глибині душі він відкидав, як богохульство, думки про те, що це він сам може бути. Але дедалі глибше сповнювало його почуття божественності своєї місії. Ті, хто його самого називали спасителем, були діти та дурні. Але він був покликаний підготовити царство визволителя.

Люди Мерона, не зважаючи на всі умовляння, лишилися при своїй певності, що вони бачили месію. Вони залили сліди копит коня Стріли міддю, і ці місця стали вважати за святіші, ніж могили вчителів закону. Йосиф гнівався, висміював і лаяв дурнів. Але він сам почувався дедалі тісніше зв’язаним із тим, що повинен прийти, і дедалі жадібніше, майже хтиво чекав того, щоб побачити його власними очима.

Коли прибула комісія з Єрусалима, яка привезла йому декрет про усунення його з посади, він усміхаючись заявив, що це, мабуть, помилка, і поки він дістане певну довідку з Єрусалима, він мусить узяти під варту панів, щоб охоронити край від заколоту. Єрусалимці спитали його, хто дав йому повноваження оголошувати війну Римові. Він відповів, що його доручення походить від Бога. Єрусалимці цитували закон: «Хто насмілиться промовити слово від мого імені, а я не велів йому говорити, той мусить умерти». Не перестаючи усміхатися, сповнений люб’язної зухвалості, Йосиф знизав плечима: треба почекати, доки виявиться, хто говорить від імені Господа, а хто ні. Він сяяв, був певен себе і свого Бога. Він об’єднав свою міліцію зі загонами Йоанна із Гісхали і вирушив на Тиверію. Юст здав йому місто без будь-якого опору. Знову сиділи вони один проти одного, але цього разу замість старого Яннаї був дужий, добродушно-лукавий Йоанн із Гісхали.

— Ідіть спокійно до свого царя Агріппи, — сказав він до Юста. — Ви розсудливий чоловік, для визвольної війни ви занадто розсудливий. Тут треба мати віру й вуха для внутрішнього поклику.

— Ви можете брати зі собою, докторе Юсте, — сказав приязно Йосиф, — усе з грошей і цінних речей, що належить цареві Агріппі. Тільки урядові акти прошу лишити тут. Ви можете виїхати без перешкод.

— Я нічого не маю проти вас, пане Йоанне, — сказав Юст. — Вірю, що ви відчуваєте внутрішній поклик. Але ваша справа пропаща, цілком безнадійна з усіх поглядів, вже хоч би тому, що цей чоловік — ваш вождь.

Він не дивився на Йосифа, але в голосі його повно було зневаги.

— Наш доктор Йосиф, — сказав усміхаючись Йоанн із Гісхали, — здається, вам не до смаку. Але він блискучий організатор, чудовий промовець, природжений вождь.

— Ваш доктор Йосиф — негідник, — сказав Юст із Тиверії.

Йосиф не відповів нічого. Подоланий чоловік озлоблений і несправедливий, не варто сперечатися з ним, доводити його неправоту.

Йосиф жив піднесено й щасливо в цю Галилейську зиму. Єрусалим не наважився силою виступати проти нього; так, про це промовчали, коли він через кілька тижнів знову найменував себе комісаром центрального уряду. Він легко утримував свої кордони проти римлян, вдавався в їхню область, взяв також із округи царя Агріппи західний берег Генісаретського озера й укріпив міста на ньому, поставив там військо. Він організовував війну. Святе повітря країни навівало на нього несподівані, великі думки.

Рим мовчав, не було ніяких вістей із Риму. Полковник Паулін урвав будь-які зносини зі своїми єрусалимськими друзями. Ця перша перемога дісталася дуже легко. Римляни обмежувалися Самарією та приморськими містами, де вони, спираючись на грецьку більшість населення, надійно мали владу в своїх руках. І військо царя Агріппи уникало всяких сутичок. Тиша була в країні.

Хто мав тільки рухому власність, той старався, якщо не схилявся серцем до «Месників Ізраїлю», перебратися в надійніші римські області. При одній такій втечі захоплена була Йосифовими людьми дружина Птолемея, інтенданта царя Агріппи. Це сталося недалеко від села Дабаріти. Дама мала з собою багато цінних речей, вочевидь, також і з царевої власності; це була добра здобич, і люди раділи, що дістануть свою частку. Вони були важко розчаровані. Йосиф звелів відіслати речі в римську область із ввічливим листом у певні руки полковника Пауліна.

Це було не вперше, що він так поводився, і його люди нарікали. Вони поскаржилися Йоаннові з Гісхали. Відбулася розлючена розмова між Йоанном, Сапітою та Йосифом. Йосиф вказував на те, що часто в попередніх війнах римляни та греки давали такі докази лицарства. Але Йоанн сатанів. Його сірі очі сердито іскрилися, налилися кров’ю, його вуса дико випнулися вперед, увесь він був, як гора, що зрушила з місця. Він кричав:

— Чи ви збожеволіли, пане? Чи ви гадаєте, що ми провадимо тут олімпійську гру? Ви наважуєтеся белькотіти людям про лицарство, коли справа стосується римлян? Тут провадиться війна, пане, а не спортивна вистава. Тут ідеться не про дубовий вінок. Тут шість мільйонів людей, що не хочуть дихати цим повітрям, яке римляни зробили задушливим, що задихаються в ньому. Зрозуміли, пане?

Йосиф не хотів сперечатися проти дикої розлютованості Йоанна, він був здивований, почувався несправедливо ображеним. Він дивився на Сапіту. Але той похмуро стояв поруч, він не говорив нічого, та ясно було: Йоанн висловив тільки те, що й він відчував. Зрештою троє чоловіків були досить розсудливі, щоб своїм розбратом не ставити під загрозу своє завдання. Вони використовували зиму, щоб якомога дужче зміцнити оборону Галилеї.

Тихо й далі було в країні, але тиша починала ставати гнітючою; Йосиф міцно держався свого