Світло Парижа - Елеонор Браун

мороз поза спиною пішов, звичка чогось боятися приглушала задоволення від свободи й незалежності, яку вона щойно відчула. Що, як на неї нападуть? Або приймуть за «нічного метелика»? Може, тільки ці на вигляд нормальні люди, щойно зайшовши туди, перетворяться на злих брутальних п'яниць? Але, ох, ця музика! Вона так мало чула джазу: певно, батьки не слухали його вдома, не грали його і на вечірках, куди вона ходила. Але хіба не хочеться танцювати від нього? Марджі перехилилась через підвіконня, визирнула вниз, ноги її рухалися самі по собі, ніби кличучи її туди, назовні, заохочуючи приєднатися до танцюристів.

Отак воно і сталося. Евелін приходила, коли Марджі не було, а Марджі почала все більше й більше підозрювати, що Евелін уникає їхніх неминучих суперечок. Марджі вставала рано, гуляла ще порожніми вулицями, тільки збиральники сміття й пекарі робили свою справу, всі інші мешканці міста сонно рухалися. Відвідувала ті місця, про які читала, про які мріяла: гуляла Люксембурзьким садом, заздрячи закоханим, що блукали колись між статуями, цілувалися під тінню дерев, і вона червоніла й поспішала пройти повз них, відводячи очі. Лізла численними сходами до базиліки Сакре-Кер[48], сідала з сотнями інших і спостерігала захід сонця, і Париж розлягався внизу, як величний, священний дар неба. Гуляла по мосту Сен-Мішель, махаючи веслярам, що пропливали під нею, заходила в крамнички на острові Сіте, зникала в його кривих вузьких вуличках, де було тихо й спокійно, наче місто зупинилося й затамувало дихання. Трохи закохувалась у кожного юнака, що зустрічала, сиділа на сходах Пантеону, колони чарівно ширяли позаду неї, а вона писала уявні любовні листи, виводила рядки віршів, щоб схопити й передати біль почуттів, які народжувалися в серці. Ніколи не хотіла йти звідси.

Так минув тиждень, і одного вечора, коли вона повернулася до готелю, тікаючи від міста, що починало жити своїм нічним життям, темрява якого її лякала й досі, побачила Евелін. Та чекала на неї в їхній кімнаті. Здивувалася, побачивши, що Евелін уже спакувала валізи, хоча не від'їжджали з Парижа наступного дня.

— Привіт, — промовила Марджі непевно. Зачинивши за собою двері, вона тримала руку на ручці, наче готова втекти при найпершій потребі.

Евелін була одягнена для виходу, і Марджі, досі занурена у свої марення, де була вродливою й вишуканою, як жінки, що вона їх бачила на вулицях, раптом побачила себе смутною й немодною. На Евелін була біла модна вишукана, наче казкова, сукня, гаптована променистим намистом. Накидка була обшита горностаєм, і попри те, що мати Марджі здивовано звела би брову, побачивши на комусь хутро майже влітку, сама Марджі вважала, що воно надає їй витонченості.

Евелін походила на утрачених руських принцес, вона була подібна до істоти, створеної зі снігу, що іскрилася й світилася, наче обіцянка здійснення невідомої мрії.

— Привіт, — відповіла Евелін. Вона нетерпляче оглянула Марджі і, звичайно, знайшла якийсь недолік. Марджі згорбилася, шкодуючи, що одягла цю сукню, боячись, що панчохи зморщилися на щиколотках, і почервоніла від думки, що волосся їй розкуйовдилось.

— Добре провела час у Парижі? — спитала чемно Марджі й відразу зненавиділа себе за це питання. Так багато треба було сказати, однак, вона не зібрала нерви докупи, аби все це вимовити.

— Послухай, Марджі, — відповіла Евелін, стиснувши вуста. — Я від'їжджаю. Прийшла, щоб забрати речі й отримати гроші, які мені належать.

— Ти їдеш? — кволо спитала Марджі. Сир, який вона їла під час ланчу біля фонтану в Люксембурзькому саду і який був такий смачний, як і сама ідея романтичного пікніка, підступив їй до горла. — Їдеш додому? Ти захворіла? — Вона спробувала відпустити ручку дверей, що вп'ялася в руку, і ступити вперед.

Евелін похитала головою. — Я не захворіла, Марджі. Я їду з Парижа. А ти? — додала, наче хотіла відразу все прояснити. — Тепер, коли ти віддаси мені мою частку грошей, я піду своєю дорогою.

— Чекай, куди ти їдеш?

— Куди їду, це тебе не стосується.

— Звичайно, стосується. Я за тебе відповідаю. Твоя мати не відпустила би тебе, коли б не я. Вважалося, що ми подорожуватимемо разом. — Вона знала, що каже щось нещасне, жалібне, немовби відчувала провину. Вона стояла посеред кімнати, з притиснутими до сідниць руками, і її коліна тремтіли під сукнею. Усе було не так, як мало бути. Вона дала Евелін трохи волі, і то все, але тепер шкодує, що вчинила таку дурницю, вони подорожуватимуть, як наказали матері, з розкішними картинами, вечорами в опері, з вродливими принцами в замкових садах — так, як вона мріяла.

— Я не дитина, — промовила Евелін жалібно, як перед тим Марджі, однак Марджі цього, здавалося, не помічала. — І не потребую компаньйонки-наглядачки. І напевно, не потребую тебе з твоїми путівниками та твоєю нудною історією. Ти, може, стара діва, а я молода й хочу отримувати від цього насолоду. Не хочу відвідувати низку задушливих старих замків чи музеїв. Хочу бачити те, що має значення зараз.

Але все це мало значення зараз, чи не так, хотіла спитати Марджі. Вона згадувала, як провела всі ці дні, блукаючи цими задушливими музеями, сидячи в садках Пале-Рояль, шукаючи романтичних привидів шляхетних юнаків з минулих часів, і їй стало соромно. Вона нудна, чи не так? Вони ніколи не порозуміються з Евелін. Тепер вона бачила, що не буде жодних змін, на які вона сподівалася, вони були її уявою, чи, інакше кажучи, нездійсненною фантазією.