Світло Парижа - Елеонор Браун

— Перекривають усю вулицю? Моя мати не виносить цього.

— Ну, тоді приходьте самі, — промовив Генрі.

— Світ цього не зрозуміє.

— І не забудьте, ви запрошені на обід до ресторану. Будь-коли. — Він показав на мене газетою, і я слухняно кивнула. — Кажучи про це, присягаюся. Радий буду бачити всіх. Касандро, повідомте мене, якщо будуть потрібні прохолодні напої в п'ятницю. Щось придумаю.

— Страшно, — сказала вона. А він махнув нам рукою і попрямував угору схилом до будинку моєї матері та свого ресторану.

— Звідки ти знаєш Генрі? — спитала Шарон.

— Зустрілися вчора у дворі. Відповіла, оминувши розповідь про піжаму й божевільне обжирання полуницями.

— Гарний хлопець.

— Моя мати його не зносить.

— Кращого доказу годі шукати, — відповіла вона, освітивши мене пустотливою посмішкою.

Усі втрьох сиділи на сонці, чекаючи на каву, офіціант давно прибрав тарілки. Більшу частину свого життя я провела в таксі або в будинках зі штучним кліматом, тому я майже забула, який вигляд має реальний квартал, де люди просто живуть, ідуть у своїх справах і зустрічаються випадково, а не за призначеним запрошенням. Поки ми так сиділи, поряд проходили люди, люди, яких знала Шарон, яких знала Касандра, художники, музиканти, власники магазинів. Вані, власниця тайського ресторану вниз по вулиці, надовго зупинилась, щоби привітатися й запросити мене на ланч. Касандра познайомила мене з Кірою, скульпторкою і власницею крамниці мистецького приладдя за кілька будинків звідси, і Пітом, що зі своїм партнером купив кав'ярню, потім прийшов друг Шарон Кевін з двома близнюками на буксирі й синіми колами під очима, ми сміялися, гуляли, спостерігали за дітьми, що бігали довкола порожніх зараз столів. Я машинально полізла до сумочки за антацидами й зрозуміла, навіть дещо здивувавшись, що шлунок не болить.

Ідучи додому і вслухаючись у шум Роу, що його поглинали дерева вздовж тротуару, у шелест листя, що шепотіло благословення над головою, я весь час посміхалася. Як добре й водночас сумно зрозуміти по стількох роках, що Магнолія — не лише кантрі-клуб та Ешлі Хатавей, і не благодійні збори Асоціації жінок. Це також Касандра, група любителів плетіння, ансамбль Кевіна, власники ресторанів і вікканських[43] крамничок на Роу, де торгували кристалами й шавлією, запроваджували екскурси в минулі життя й регресивну терапію.

Я починала любити Магнолію так, як ніколи досі не любила. Скільки перших п'ятниць я пропустила? Скільки сніданків і обідів з людьми, чиї розповіді могли б мене розсмішити і яких хотілося запросити й сказати їм: «Сідай зі мною, розкажи про те, що тобі подобається»? Скільки я всього прогавила, бо не могла перейти межу того, що знала? І навіщо пропустила? Волосся, одяг, ідеальна поведінка, ідеальний чоловік, але ж я не бажала ідеального для себе — це все мене зовсім не обходило, це любили більшість із людей, які цим переймалися. Чому для мене це так важило?

Батьківський будинок, що колись здавався мені великим, зараз, коли я повернулася з прогулянки, видався маленьким. Глянувши вбік, я побачила, що стоянка біля ресторану зовсім порожня, але зсередини доносилися звуки, тиха музика, дзвін каструль, а іноді раптово вихвачений гучний наказ. Мені захотілося піти туди. Хотілося знов опинитися за столиком у кав'ярні в кінці вулиці, вітатися з усіма перехожими, познайомитися з ними, глянути по-новому на моє рідне місто.

Роздратована Марджі самотньо сиділа за столом на сніданку в готелі. Минулої ночі Евелін не повернулася, ліжко було порожнє й недоторкане з того часу, як вона пішла. Марджі намагалася читати роман, пробувала писати, спочатку оповідання, потім листа до матері. Але як зараз розповісти всю правду, якщо останній лист був повний брехні?

Вона писала все це, сподіваючись, що стосунки з Евелін стануть кращими, що Евелін поводитиметься пристойніше, адже вони вже приїхали. Але нічогісінько не покращало, Марджі лишили саму, і вона боялася, що ця пригода незабаром закінчиться, ледве розпочавшись, поведінка Евелін доведе, що Марджі погана компаньйонка, що батьки вимагатимуть її повернення і все знов буде так, як раніше, у салоні, що пахне пліснявою, годинник на камінній полиці відбиватиме порожні години, вечері проходитимуть з холостяками або вдівцями в розпачі й печалі, що ростиме в ній, коли вона зрозуміє остаточно, що виходу з цього немає.

Добре. Досить. Проглядала свій бедекер[44], вирішила, що піде сама, до біса Евелін. Коли повернеться перед вечерею, застане Евелін, яка готуватиметься до виходу на ніч, і вони поговорять. Дозволить їй ці витівки в Парижі, але коли надійде час від'їжджати, знов залишаться вдвох, як планувалося. Коли Марджі прокручувала в голові все це, була сильною й рішучою, Евелін зрозуміє, як це мудро, й кивне на знак згоди.