Світло Парижа - Елеонор Браун

На вулиці її рішучість ослабла. В готелі усі хоч якось розмовляли англійською. Але тут, надворі, чула лише французьку. Марджі трохи запанікувала: вона вивчала французьку у старших класах школи й коледжі, але з того часу нею не говорила, тому тужила за штучною атмосферою класної кімнати, за єдиним діалектом з американським акцентом, за твердою, повільною вимовою вчителів і професорів. Не уявляла, що є інші акценти, до яких треба буде пристосовуватись, до людей, які говорили нечітко або швидко, що коли спуститься в метро і спитає, на якій платформі її потяг, отримає якусь іншу відповідь замість діалогу, викладеного в її підручнику: «C'est le train. Le train est le»[45]. Замість нього касир у віконці видав із себе швидкий струмінь французької, з якого Марджі вихопила тільки «праворуч» і «ліворуч» і, пригадуючи, що з них що, відступила, почервонівши, у натовп, благаючи Бога, щоб він рушив у той самий бік, у який і вона.

Однак, вона знайшла дорогу, розгорнувши мапи з путівника, і, підійшовши ближче, пішла за людьми, що здавалися їй менш розгубленими, ніж вона сама. В Луврі опинилася позаду групи американців, наче була завжди з ними, услухаючись у знайому широту американських голосних, такі різні протяжні говірки уродженців Півдня й бостонців. Музейні підлоги приємно порипували й постогнували під їхніми ногами, ніби рухаючись, і Марджі помітила, що від картин її думки перейшли до самого палацу. Уявляючи придворних, королів і королев, що ходили тими самими підлогами, вона заплющила очі й спробувала почути їхні кроки під своїми. У великих залах перед нею поставали картини людей, що прибували на бали у всій їхній величі, в найекстравагантніших костюмах, бачила, як вона виходить із карети у високому запорошеному парику, зі стильно підмальованим обличчям, її бальна сукня блищить, і пристойний кавалер вітає її, — принц, — і він…

— Pardon, mademoiselle.[46]

Марджі розплющила очі й побачила себе в проймі дверей, а двоє людей чекають, хочуть пройти й розглядають її з цікавістю. Похитала головою, наче вивільняючись із павутини марень, відступила вбік, обдарувавши їх сором'язливою посмішкою.

Однак вона досі шукала свого принца, блукаючи кімнатами, переводячи очі з одного юнака на другого, уявляючи, як вони ідуть разом, він тримає її за руку у повільному танці, або як вона гладить його обличчя. Вона була жахлива, знала це, слід було звертати увагу на картини, ставати кращою, але уява відводила її далеко від усього цього.

Верталася додому через Тюїльрі, йшла, наче пливла, полуденне сонце освітлювало учасників пікніка, людей, що прогулювались, хлопчиків, що розносили морозиво. Може, саме тому Париж названо містом кохання — його млосна краса надавала їй почуття вічного літа, безкрайої волі, де любов ніколи не вмирає. Ідучи садами, вона весь час посміхалася, виринаючи в образливо голосний транспортний потік довкола Площі Згоди. Пропливала в хаосі автобусів, трамваїв, екіпажів у мрійливій задумі до свого готелю.

Було пізній пополудень, сонце світило дивним золотавим світлом, надавало небу фіолетового відтінку, а жовтого будинкам Хаусманна з купами квітів на підвіконнях і балконах — червоних і пурпурових, блакитних і білих. Люди рухались повільніше, ніж у Вашингтоні чи Нью-Йорку, не поспішаючи гуляли вулицями, всюди були кав'ярні й ресторани, люди сиділи біля столиків на хідниках, їли, пили каву, палили, розмовляли. Вона минала натовпи, обличчя людей у ресторанах чи біля вікон у квартирах. Запах їжі приголомшував — мідії в олії з часниковим соусом, їхні мушлі розтулені, дивляться просто в небо, гарячий хліб, ароматний і паруючий, різкий запах свіжоприготованої квасолі.

Ідучи містом, вона почувалася тутешньою, немовби те, що вона його бачить, робить її частиною всього цього. Тепер, коли не треба було ні з ким розмовляти, вона хотіла, щоб французька мова дзюркотіла довкола неї в повітрі, уривки розмов, що доносилися до неї з кав'ярень, випадковий крик, пронизливий, як стріла, голос матері, що кликала з вікна свою дитину, чи жінка, що викрикувала попередження. Навіть почуття самотності здавалось новим. А чи була вона раніше насправді сама? Навіть коли зачинялася у власній кімнаті подібно до Емілі Дікінсон[47], коли писала свої оповідання, вона не була самотньою. Чула, як мати й покоївка ходять будинком, звуки з кухні, коли готували обід, або, коли читала вночі, тихі голоси батьків у салоні. Люди оточували її і тут, але була відділена від них. Почувалася приємно невідомою, ізольованою через мову й культуру, але то був її вибір, і вона рухалася вулицями, наче замурована в кулю зі скла. Вона рано повечеряла в кав'ярні, випила смачного червоного вина, заїла його крем-брюле, забувши, що треба берегти фігуру, і в солодкому приємному тумані пішла до готелю.

Марджі засиділася за вечерею і коли повернулася до готелю, зрозуміла, що Евелін приходила і знов пішла; безлад здавався трохи інакшим, повітря пахло парфумами й лосьйонами, цитриною, трояндою й лавандою. Вона могла б піти пошукати Евелін, але з чого почати? Місто велике й метушливе, надходила ніч, а її кузина могла бути де-інде. З настанням вечора кав'ярні стали більш людними, вулиці, що були порожні пізнім пополуднем, тепер знов заповнилися людьми. У напівтемряві світилися вікна, люди ховали за ними свої таємниці, і за якимось з них могла бути Евелін.

На іншому боці вулиці музика лунала з підвалу, і Марджі бачила, як люди спускались туди сходами до дверей. Нічний клуб, подумала дівчина. Люди, що туди заходили, на вигляд були нормальні і зовсім не походили на дегенератів, про яких її попереджували. А чому б і їй не піти туди? Ніхто її не зупиняв. Та від оповідей, які вона раніше чула,