Щоденник - Чак Паланік

Лікаря Туше з поцяткованою лисіючою макітрою та кількома тонкими волосинами, зачесаними набік, можна запросто прийняти за інженера. А завдяки його круглим окулярам в стальній оправі та масивному наручному годиннику на металевому ремінці лікаря Туше можна запросто прийняти і за бухгалтера. Він питає:

— Ви ходили до коледжу, еге ж?

— До мистецького коледжу, — поправляє його Місті. Тільки вона не закінчила його. Кинула. Коли помер Гарроу, вони перебралися сюди, щоб доглядати Пітерову матір. Потім з’явилася Теббі. А потім Місті заснула і прокинулася товстою, змореною і сорокарічною.

Лікар не засміявся. Що ж, його можна зрозуміти.

— Коли ви вивчали історію, — питає він, — ви проходили джайнізм? Буддистів-джайністів?

— Ні, в історії мистецтва їх не було, — відказує Місті.

Він витягує одну з шухляд і дістає жовту пляшечку з пігулками.

— Попереджаю вас з усією серйозністю, — каже лікар. — Не підпускайте до них Теббі і на гарматний постріл. — Він шпокнув кришечкою і витрусив з пляшки пару пігулок собі в руку.

Це — прозорі желатинові капсули, ті, що роз’єднуються навпіл. І в кожній — якийсь сипучий та легко рухливий темно-зелений порошок.

Відлущене послання на підвіконні у Теббі: «Ти помреш, коли вони з тобою покінчать».

Лікар Туше гримає пляшечку в неї перед очима й каже:

— Приймайте ці пігулки лише тоді, коли відчуєте біль. — Етикетки на пляшці немає. — Це трав’яна сполука. Вона допоможе вам зосередитися.

Місті питає:

— Хто-небудь помирав від синдрому Стендаля?

А лікар каже:

— Це головно зелені водорості, трохи вербової кори та трохи бджолиного пилку. — Він кидає капсули назад у пляшку і клацає кришкою. Потім ставить пляшку на стіл, біля її стегна. — Ви можете вживати спиртне, — каже лікар. — Але помірно.

Місті відказує:

— А я і так п’ю помірно.

Повертаючись до столу, він каже:

— Як скажете…

От задрипане село!

Місті питає:

— А як помер батько Пітера?

Та лікар Туше відказує:

— А хіба Ґрейс Вілмот вам не розповідала?

Ні, не розповідала. Навіть ніколи не згадувала. Коли вони розвіяли його прах, Пітер сказав Місті, що то був серцевий напад. Місті каже:

— А Ґрейс сказала, що то була мозкова пухлина.

І лікар Туше каже:

— Так, так, то була мозкова пухлина. — Із гуркотом захлопує шухляду. А потім каже: — Ґрейс казала мені, що ви демонструєте обнадійливий талант.

До речі, погода сьогодні спокійна та сонячна, але в повітрі спостерігається велика кількість фуфла.

Місті питає про отих буддистів, про яких він побіжно згадав.

— Джайністи-буддисти, — каже лікар. Потім знімає з дверей блузку і подає їй. Під кожною пахвою — кругла пляма поту. Лікар Туше крутиться довкола Місті, тримаючи блузку, щоб їй легше було просунути руки в рукави.

А потім каже:

— Я хотів би зазначити, що інколи для художника головний біль може бути знахідкою.

Коли вони навчалися в коледжі, Пітер часто казав, що все, що ти робиш, — це автопортрет. Це може бути і «Святий Георгій уражає Змія», і «Викрадення сабінянок», але ракурс, світло, композиція, техніка — все це ти. Навіть причина, через яку ти вибираєш той чи інший пейзаж, це — теж ти. Ти — в кожному кольорі та кожному мазку.

Пітер приказував: «Єдине, що може зробити художник — це змалювати власне обличчя».

Ти просто приречений бути собою.

І це, казав він, робить нас вільними малювати все, бо ми лише малюємо самі себе.

Твій почерк. Манера говорити. Обраний тобою візерунок на фарфорі. Усе це. тебе видає. В усьому, що ти робиш, проявляється твоя рука.

Усе є автопортретом.

Усе є щоденником.

На п’ятдесят доларів від Ангела Делапорте Місті купує круглий акварельний пензель номер 5 із бичачої шерсті. Купує пухнастий і м’який білоччин пензель номер 4 для нанесення тонкого шару рідкої фарби. Круглий пензель номер 2 із верблюжої шерсті. Гостроконечний тоненький пензлик номер 6 із соболиного хутра. І широкий плаский пензель «екай» номер 12.

Місті купує акварельну палітру — круглу алюмінієву тацю з десятьма порожніми чашечками, схожими на формочки для випікання здоби. Вона купує кілька тюбиків гуашних акварелей. Кіпрську зелену, зелень Тіньє, зелену фарбу з ягід крушини та Віндзорську зелену. Вона купує прусську голубу, а також тюбик краплаку червоного. Вона купує також «гаванський озерний чорний» та «чорний, слонова кістка».

Місті купує молочно-білий художній коректор для замальовування своїх помилок. Жовтий, як сцяки, стиральний препарат, що при вчасному нанесенні дозволяє видаляти помилки. Вона купує гуміарабік янтарного, як світле пиво, кольору, щоб фарби не змішувалися одна з одною на папері. А також прозорий грануляційний агент для надання фарбам зернистого вигляду.

Вона купує альбом акварельних аркушів із дрібнозернистого холодно-пресованого паперу розміром 19 на 24 дюйми. Торгова назва аркушів такого розміру — «Роял». Папір розміру 23 на 28 дюймів називається «Елефант». Аркуш 26,5 на 40 дюймів — це «Подвійний елефант». Це вільний від кислот 140-фунтовий папір. Місті купує художні планшети — полотно, розтягнуте і наклеєне на картон. Вона купує планшети розміру «Супер-Роял» та «Імперіал» і «Антиквар».

Вона волочить усе це до каси, і вартість цього добра настільки перевищує п’ятдесят доларів, що їй доводиться зарахувати решту на кредитну картку.

Якщо в тебе виникає спокуса поцупити тюбик паленої сієни, то саме час прийняти маленьку пігулку із зеленими водоростями від доктора Туше.

Пітер часто казав, що завдання художника — витворити порядок із хаосу. Надати сенс фактам, що не мають сенсу. Скласти мозаїку з найрізноманітніших шматочків. Ти перетасовуєш і переробляєш. Витворюєш колаж. Монтуєш. Збираєш воєдино.