Щоденник - Чак Паланік

стіни і біла кахляна підлога. Діагностичний стіл — теж той самий. Тут колись народився Пітер. І Полет. Віл Таппер. Метт Гайленд. Бретт Петерсен. Усі остров’яни до п’ятдесяти років. Острів такий маленький, що лікар Туше ще й за сумісництвом працює гробарем. Він готував Гарроу, Пітерового батька, до похорону. До кремації.

Твого батька.

Гарроу Вілмот був таким, яким Місті хотіла бачити Пітера. Це як чоловік хоче зустрітися зі своєю потенційною тещею, щоб побачити, як приблизно виглядатиме його наречена років через двадцять. Цього хотіла й Місті. Гаррі буде тим чоловіком, чиєю дружиною Місті буде в сорок років. Високим, із сивими скронями та довгим роздвоєним підборіддям.

Тепер, коли Місті заплющує очі і намагається уявити собі Гарроу Вілмота, усе, що вона бачить, — це його попіл, що розвіюється зі скелі на Чекайленд-Пойнт. Видовжена сіра хмара.

Місті не знає, чи використовує лікар Туше цю ж саму кімнату для бальзамування трупів. Якщо він доживе, то буде готувати й Ґрейс Вілмот до похорону. Саме лікар Туше виконував обов’язки судмедексперта, коли Пітера знайшли в авто.

Коли знайшли тебе.

Якщо хтось колись висмикне штепсель, то, можливо, саме він готуватиме тіло до похорону.

Твоє тіло.

Лікар Туше мацає під кожною рукою. Шукає нарости чи потовщення. Тобто злоякісні пухлини. Він добре знає, де треба натиснути на твій хребет, щоб твоя голова відкинулася назад. Фальшиві перлини глибоко вдавилися Місті в потилицю. Зіниці його очей надто широко розставлені, щоб він дивився на тебе. Лікар мугикає якусь пісеньку. І його погляд зосереджений на чомусь іншому. Ясно, що він звик працювати з мерцями.

Сидячи на діагностичному столі і бачачи їх обох у дзеркалі, Місті питає:

— А що було колись на мисі Чекайленд-Пойнт?

Лікар Туше аж підстрибує від несподіванки. І підводить очі, здивовано вигнувши брови.

Наче при ньому раптом заговорив труп.

— Там, на мисі Чекайленд-Пойнт, — повторює Місті. — Я бачила там статуї, наче колись на тому місці був парк. Що ж то було?

Глибоко вдавлюючи пальці між сухожиллями на її шиї, лікар Туше пояснює:

— До того, як на острові збудували крематорій, там був колись цвинтар. — Його дотик був би приємним, якби не холодні пальці.

Але ж Місті не бачила там жодного надгробка.

Мацаючи лімфатичні вузли під щелепою, лікар пояснює:

— Там — мавзолей, видовбанийупагорбі. — Уп’явшись у стіну, він нахмурюється і додає: — Не менш як двісті років тому. Ґрейс зможе розповісти вам більше за мене.

Грот. Маленька банківська будівля. Капітолій штату з чудернацькими колонами та аркою з тесаного каменю, і все це занепадає і валиться, підтримуване лишень корінням дерев. Замкнута залізна брама. Темрява всередині.

Її головний біль стук-стук-стукає, дедалі глибше забиваючи гвіздок.

Дипломи під потускнілим склом на кахляних стінах діагностичної кімнати — пожовклі та вицвілі. З плямами води. Засиджені мухами. Даніель Туше, доктор медицини. Узявши її зап’ястя двома пальцями, доктор Туше міряє їй пульс за своїм наручним годинником.

Його трійчастий м’яз відтягує куточки рота вниз, утворюючи несхвально-похмурий вираз обличчя, — лікар притискає стетоскоп до її спини між лопатками. І каже:

— Місті, глибоко вдихніть і затамуйте віддих.

Холодний стетоскоп поколює всю її спину.

— А тепер — видихніть, — каже лікар. — І вдихніть ще раз.

Місті питає його:

— А ви не знаєте, Пітеру, часом, не робили кастрацію? — Вона знову робить глибокий вдих і каже: — Пітер сказав мені, що Теббі — то Боже чудо, тому я не стала робити аборт.

А лікар Туше каже:

— Місті, ви багато пили останніми днями?

Таке маленьке задрипане сільце! І бідолашна Місті-Мері в ньому — щось на кшталт місцевого алкаша.

— До готелю приходив детектив з поліції, — каже Місті. — Питав, чи немає тут на острові Ку-клукс-клану.

А лікар Туше мовить:

— Якщо ви вб’єте себе, то це не врятує вашої доньки.

Він говорить, як її чоловік.

Як ти, мій любий, милий Пітере.

Тож Місті питає:

— Урятувати мою доньку від чого? — Місті дивиться лікарю в очі і запитує: — А тут на острові є нацисти?

І лікар Туше всміхається і відповідає:

— Звісно, що ні.

Він іде до столу і бере з нього теку з кількома аркушами. Робить у теці якийсь запис. Дивиться на календар, що висить на стіні над столом. Потім дивиться на свій наручний годинник і знову робить запис у теці. Що ж до його почерку, то хвостики літер звисають низько, аж за лінію — підсвідомі, імпульсивні. Ангел Делапорте сказав би, що вони свідчать про пожадливість, ненаситність та лиху вдачу.

Лікар Туше питає:

— А ви займалися останнім часом чимось іншим?

І Місті йому розповідає. Так, вона малювала. Уперше після мистецького коледжу Місті стала трохи малювати, в основному — акварельними фарбами. У своїй кімнаті на мансарді. У вільний від роботи час. Вона встановила мольберт так, щоб їй було видно узбережжя поблизу мису Чекайленд-Пойнт. Вона кожного дня працює над якимось малюнком. Беручи його зі своєї уяви. Список побажань вирослої в злиднях білошкірої дівчини: великі будинки, вінчання в церкві, пікніки на узбережжі.

А вчора Місті малювала, аж поки не помітила, що надворі вже поночі. П'ять чи шість годин промайнули майже непомітно. Щезли, як щезла білизняна шафа в Сів’ю. Накрилися Бермудським трикутником.

Місті каже лікарю Туше:

— Моя голова болить безперервно, але коли я малюю, біль слабшає.

Його стіл — пофарбований метал, щось на кшталт столу, який можна бачити в конструкторському бюро чи в офісі бухгалтера. Такий — з шухлядами, що їздять на роликах і закриваються з громом та гучним гуркотом. На столі — прес-пап’є із зеленого фетру, на стіні над