Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Пояснюй.

— За те, що в моїй голові меншає полови.

— От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

— Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

— Яким же ти язиканем став! — дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. — А тепер — гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

— Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

— Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

— Треба, Михайлику, змолоти гречки, — поворухнув на плечах свого кулика.

— На жорнах? — питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

— Ні, на вітряку.

— На вітряку? — оживаю трохи. — Ми з вами поїдемо на вітряк?

— Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся — продався, — і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

— На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

— Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

— Аби ж ви так завжди казали.

— Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

— Еге, догадаєшся, що у вас…

— Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

— Де моє не пропадало! Поїду, тату!

— О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

— Та хіба ж я не ваша дитина? — одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю «лепетун» і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою…

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:

— Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай…

— Не забуду, мамо, — одразу ж забуваю добру половину її осторог, смикаю санчата і вихоплююсь за ворота, що й досі мають звичку розмовляти з вітрами й морозом. А за ворітьми ширшає день, переганяє аж до неба підсинені тіні, а в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час.

Відколи пам'ятаю себе, я люблю вітряки, люблю посвист їхніх крил, гудіння млинових жорен, і присвист, і зітхання ковша, коли він вбирає в себе зерно. Вітряки навіть входять у мої сни, оживають у них, як люди, і говорять, як люди. Я завжди з радістю їхав на вітряк і з дідусем, і з батьком, а тепер уперше їду сам. Це мене робить більшим у своїх очах: я вже зараз не якийсь шибеник, лихотворець, очмана, торохтій, пошкодерник, паливода, нечупайло, а батькові-матері помічник, який може і на людей подивитися, і себе показати. От аби ще на мені галіфе було, то пишався б я, мов турецький біб у горосі. Але мати не дуже поспішає вгнатися за модою і навіть запевняє, що за галіфе скоріше будуть чіплятися собаки.

З фільварку, прошурхотівши через ребристий міст, я опиняюсь на тій дорозі, що відділяє поле від левади. На леваді за верболозами тепер зібралося стільки синяви, що можна в ній брести по коліна, як водою. А як виграє на річці прострілений сонцем лід! Ось де я мав розкошувати з вітром, аби не стрівся з татом. Та хіба і зараз не можна з санчатами звернути на леваду? От поверну на городи і побреду по коліна в синьому цвіту.

Поки отак розмірковую, мене починає наздоганяти скрип саней і форкання коней. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням, не обзивається залізом. Я звертаю з дороги, щоб дати дорогу коням, і радісно стрічаюсь з поглядом кошлатобрового діда Данила, рідного брата моєї бабусі, який теж їде на вітряк.

Ціле літо дід Данило живе на пасіці в лісах, а увесь рік пахне вощиною, медом і травами. Він має дуже гарні, що плачуть на морозі, очі, лагідну посмішку і трохи скорботні уста, на які не назбирувались ні злоба, ні погане слово. І такий він увесь чепурний та охайний, що мені одразу хочеться кудись заховати свої руки.

— О, Михайлику, бач, де ми здибались з тобою! — радіють дідові очі, і радіють сльозинки в них. Він устає із саней, підходить до мене й кладе велику руку на мою шапку. І навіть од дідового кожуха віє не чимбарнею, а зіллям. — Як ти, дитино, живеш?

— Добре, діду, живу.

— Воно й видно, — смутніє весняний цвіт в очах старого бджоляра. — А де ж Обмінну поділи, що сам чешеш на вітряк?

— Позички притерли їй ногу. Є ж такі люди, що не мають до худоби ніякого понятія.

— На корову ще не розжились?

— Ні.

— Вчишся ж добре?

— Добре, діду.

— Чував, що ти свіжопам'ятний у нас. Вчителька вуха не крутить?

— Вона в нас добра.

— І все одно вам треба, хоч зрідка, крутити вуха, — від цього розум прибавляється в голові. Чого ж ти до мене влітку на пасіку не приїжджав? — перекладає мій клунок у сани, а санчата причеплюе до рожна своїх саней.

— Якось так вийшло, — сам дивуюсь, як я не заглянув на пасіку.