Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:

— Як нам тепер, кревні та рідні, жити без набілу?

— Що набіл, головне — рух, і наш, і міжнародний… От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні…

Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.

— Де ти бачив сало на дві долоні?

— На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.

— А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! — нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: — Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! — і звертається до дядька: — Гляди, ще здохне воно.

— Не здохне, доріжемо, — втішає чоловік жінку.

— Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? — допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.

— А як же інакше?! Ось подивись — тепер срібло на них, — ворухнув батогом паморозь на підручному, — збереш срібло — золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.

— А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? — обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.

— Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! — крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.

— Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, — застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. — Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.

Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?

— Вйо, мої, не чужі! — шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі — здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя — як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:

— Тпру, тпру, змії!

— Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?

Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.

— Хіба ж я відав, що вони такі? — справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. — От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.

— Аж до самісіньких п'ят? — враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.

— Ще й за п'ятами трохи лишиться, — не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.

— І що ви скажете на це? — примирливо розводить руками тітка Ликерія. — Самі бачите: чоловік у мене — як дуб, а розуму в баняку — з жолудь.

— І нащо мої слова красти? — не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. — Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.

— Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. — Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.

— І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? — дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: — А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?

— А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

— Правда? — радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

— Правда, дядьку.

— Ну, спасибі, спасибі, — дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

— Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

— Красивий, красивий, — підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку — землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.

— Ти куди отак метеш?

— Чого це мету?

— А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

— Я назад не дивлюся.

— Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком — і на ковзанку?

— Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

— Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

— Чого б вона мала надокучити?

— Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

— А ви й не знаєте? — відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

— Ні, поки що не знаю.

— То