Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— То сиплються іскри?
— Ще й як! — відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.
Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!
— Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, — застерігає мати, щоб я не длявся. — Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.
— А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! — Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.
— Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.
— Мушу пам'ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір — і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!
А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу…
Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:
Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.
Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді — усе те, в чому я живу.
«Так-так-так», — бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.
Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування…
Я дивлюсь на птицю й питаю її:
— Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?
«Так-так-так», — радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.
Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже «Ги-ги-ги!»
«Ги-ги-ги», — обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.
А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому «бокса», він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож — зверху, господар — знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг — м'який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.
— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.
Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:
— То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?
— А чому й не вийде? — обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!
— Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?
— Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналі.
— Що-що? — спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — міцність. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.
— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.
— То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? — допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних — це чужа худоба і свій батіг.
— Еге, чого я тільки не знаю! — одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.
— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.
— От лишень лічіть! — загинаю великий палець на руці. — Читати — вмію, писати — знаю, шарувати — теж, підгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі — знаю і політграмоту — також. А на більше — не вистачає пальців.
Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.
— А що воно таке — ця політграмота? — запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.
— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, — переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів
