Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька,

Та заболіло тіло,

Бурлацькеє біле,

Ще й головонька…

«Безсовісні, — кажу їм стиха. — Я ж думав, що мені янголи співають, а це ви, трясця вашій матері, уже й напитися на дурничку встигли».

І, думаєте, усовістив їх? Одна тільки стара заплакала, а всі, як навіжені, почали реготати, радіти і навіть чарку піднесли, і закуску теж.

— І ви тоді випили, діду? — засміявся тато.

— А що мав робити? Випив, але не закушував і попросив, щоб винесли в садок. Поклали мене під грушею, накрили двома кожухами, та й почав я вилежуватися, мов пан чи гнилиця, бо до того не мав часу на спання… І все було б нічого, якби костоправи краще руку склали — випадає з неї серп, хоч що роби.

— Діду, а як ваш син тепер поживає?

— Та поживає: у Харкові в начальстві ходить, телеграми діду б'є, а в село рідко заглядає. Оце й тепер написав, щоб приїхав до нього.

— Поїдете?

— Та, мабуть, як обсіюсь, поїду. Внука ж маю там, невістку. Людей лікує вона, може, й мою правицю наново перешиє, бо що то за хлібороб, коли так рано має розлуку з серпом. Стара вже обганяє — більш за мене жне, ще й хитрує.

— Як це вона хитрує у вас? — недовірливо засміявся тато.

— Знає мою гордість, то крадькома свої снопи на мою загінку переносить. Хіба ж це діло? — і старий поворушив посивіле багаття.

З нього посипались іскри, їх стало багато-багато — і в очах, і коло дідового воза, і по всій долинці, і чогось небо наблизилось до землі. Потім хтось підхопив мене на руки і почав гойдати, наче в колисці, а поперед мене з'явилися воли діда Корнія, вони напускали на долину туман, а в ньому озивався перепел: «Спать підем, спать підем…»

Ще сонце тільки-тільки підвело свій вінець, ще сизо і синьо туманились роси, коли мене розбудив тато.

— Вмийся, Михайлику, та й поїдемо жати.

— Я зараз. А де ж дід Корній?

— Він уже, мабуть, перший сніп зв'язав.

— Чого ж ви мене раніше не збудили? Я б йому спасибі сказав.

Тато сумно усміхнувся:

— Жалів, дитино, бо хто тебе потім, як одкотишся од нас, пожаліє у світі?

— Ой таточку…

— Біжи, біжи вмивайся. Мама вже, дивися, шляхом на поле йде.

Ми приїхали на свою десятину трохи пізніше за матір. Вона з вузликом у руці, з серпами на плечі вже стояла біля жита й виглядала нас.

— Гарних маю собі женців, — наче докірливо похитала головою, зняла серпи з плеча, розгорнула пілочку. — Бери, Михайлику, свого. І радість і острах знову охоплюють мене.

— Поглянь на схід сонця і починай на щастя жати.

Ось я набираю повні очі сонця, перегинаюся, беру першу жменю жита, на якому ще сплять пуп'янки березки, шарх серпом — і кладу на рів.

— Більше, більше нагинай стебло, щоб не порізатись, — каже позаду тато, який уже встиг спустити Обмінну.

Я так і роблю, як радить тато, а від хвилювання мене аж кидає в жар.

— От і дочекалися женчика собі, — підхвалює мене мати й сама припадає до росистої ниви.

Її похвала підбадьорює мене, я вже вільніше починаю орудувати серпом, вільніше виводжу переплетене березкою стебло. Ось уже й піт оброшує чоло, витираю його рукавом, одну мить милуюся блакитними косариками, що прищулились біля самої землі, — і знову за роботу.

— Еге, та тебе, гляди, й конем не здоженеш, — озивається тато. — Не поспішай так — день і сьогодні великий. Ось ходи сюди.

Розгинаю спину, а сонце б'є мені у вічі, а тато й мама дивляться на мене, посміхаються, і я не знаю, чи вони підсміюються, чи любуються мною.

— Ану складай, що нажав, — каже тато, — і гарненько рівняй. — Нажате мною він оперізує перевеслом, виймає з-за пояса юрок, зв'язує сніп і ставить його гузирем на стерню. — Ось, Михайлику, твій перший сніп, твій перший хліб, — ще й рукою проводить по стеблах снопа. — Запам'ятаєш його?

— Як же його запам'ятати?

— А ти за перевесло косарики чи петрів батіг засунь. Тоді ми твій сніп на святвечір на покуті поставимо.

— Е? — не знаю, що сказати, бо страх остерігаюся, чи не кепкує тато. І все одно так мені хороше дивитися на свого снопа, наче він із самого золота вилитий.

За цим снопом пішли інші, і, коли їх стало дев'ять, піт зовсім об'юшив мене, а в крижі просочився вогонь. Воно б і відпочити не завадило, але ж соромно. І в цей час до мене обізвався тато:

— Михайлику, чи не збігаєш до кринички по воду?

— По воду? — спочатку зрадів, а далі здивувався, бо ще хвильку тому було півглечика води. — Хіба випили всю?

— Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.

— Та це ж далеченько.

— Зате вода смачна!

Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, — теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води… І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?

Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.

А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: «Засни собі, засни собі…» Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я