Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

— Везе ж декому, — заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — І що то за штука — політграмота? Знаєш, чи де там?

— То чом не знаю? — відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: — Є дві найвищі науки — космографія і політграмота…

— Чим же вона найвища?

— Сам подумай своєю головою: просто «грамота» є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть «політ», тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

— Михайлику, це ти?! — дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

— І ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.

— Я перша прийшла, — і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. — Все боялася, щоб не спізнитися.

— А може, ти хотіла всім сережки показати?

— Безсовісний, — відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: — Я тобі щось принесла. Знаєш що?

— Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: «Ги».

— Ти чого? — одразу накостричився я.

— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всім хлопцям.

— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? — скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.

— А набріхувати будеш?

— Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

— Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?

— Де там.

— Дивись! — і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. — Це твої.

— Чого ж вони мої?

— А хто рвав липовий цвіт?

— То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

— От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

— Тоді спасибі.

— Пиши на здоров'я, — точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

— То заробила ти срібного карбованця?

— Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце — одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

— Чого ж, підемо.

— То й добре, — чого нам боятись пустобреха…

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:

— Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую — наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

— Ти чого, дівко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

— І дослухалась! — Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. — Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

— Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зоріє. — І по гриби ми сьогодні не підемо.

— Це ж чого?

— Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

— І ти їдеш? — обізвався жаль у мене.

— Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

— Ти ж скоріше приїжджай.

— Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця — скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

Розділ п'ятий

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати — і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля — до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

— Е? — не вірю я.

— Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені