Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— А тобі нащо це?
— Інтересно.
— Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?
— О, мені й наших вистачить.
— На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.
— Таки протер! — дивується батько, назбирує в міжбрів'я гнів і точнісінько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залізо не заіржавіє!
А мені жаль стає себе: хіба ж я винен, що ці гемонські підківки протираються за кілька днів?
— Тобі треба купувати залізні, тільки залізні чоботи, — продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в голові: «От аби справді розжитися на залізні чоботи! Їм би зносу не було! Підмотай більше онуч і розкошуй на льоду без опаски.
— А це що? — Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потім на ліжко, де, звинувшись, дрімає ремінь, і знову на мене. — Чого ж губи зашнурував? Що це?
— Каблук, — безнадійно зітхаю.
— Сам знаю, що каблук! — грізнішає батьків голос. — А чого це він націлився на попівську леваду?
Хто ж його знає, чого він туди націлився? Я печу раків, знову зітхаю, меншаю, і душа моя меншає, а в думці все одно на мить опиняюся на попівській леваді, де ковзанка отак нівечить мої чоботята. Ні, видко, нічого путящого не виклепається з мене, доведеться іти в шевці-латошники. Поки я, вскочивши в безнадію, ганьблю себе, надворі озивається Рябко. О! Інколи навіть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилітають і шевство, і острах.
— Хтось іде, — обізвалася мати. — Вийди, Панасе, бо хіба довго добрій людині наскочити на стовп клуні?
Тато виходить. Я веселішаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посміхається:
— Чи не пора вже тобі, патякало, пожаліти і чоботи, і ноги?
— За ноги, хоч я їх улітку б'ю, ніхто не сварить мене, — бурмочу собі під ніс. — Коли б то в нас одна була ціна і ногам, і чоботятам!
— І скажеш таке, — розсміялася мати й повернула вухо до дверей: в клуні аж задзвеніли чиїсь промерзлі чоботи — хтось довго на морозі ходив.
Незабаром до хати ввійшов батько зі своїм кремезним братом Яковом, сила якого відчувалася навіть у складках кожуха.
— Добрий вечір! — вітається дядько Яків, неслухняною правицею розстібає кожух і ставить на стіл дві зелені пляшки з пивом, що стало льодом. — Ну й мороз узявся на ніч — аж шкварчить. Чи не поставиш, Ганно, це пиво у піч? — киває на пляшки.
— Можна і в піч, — дивується мати, чого це завітав до нас дядько Яків, який через свою машинерію і на світ божий не показується.
Талант мого діда найбільше успадкував дядько Яків, — він був і ковалем, і слюсарем, і столяром, і стельмахом, і токарем. Жодна путяща залізяка, що потрапляла в село, не минала його рук. У війну він добрався і до снарядів — вибирав з них начинку, а з сталі варив лемеші. На такому ділі його спіткало лихо: один снаряд розірвався, розвалив кузню, відчикрижив і кудись позадівав чотири пальці з лівої руки майстра. Ох і шкодував за ними дядько, прийшовши до пам'яті, і все просив рідню розшукувати їх у дворі і городі.
— Разом вони робили, то хай би разом і відпочивали, — казав дядько і кляв тих люциперів, які додумалися повтискати в залізо смерть. — Їх би, недолюдків, заклепати в те залізо і вистрелити на океан.
Коли зарубцювалась його лівиця, коли він якось навчився орудувати цурпалком руки, — знову взявся за снаряди, бо людям треба було орати землю. Щоправда, тепер дядько Яків химерував над снарядами не в кузні, а на городі, бо якби знову щось трапилось, — шкода було б кузні і особливо нового ремінного міха в ній…
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:
— Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, — сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер — інші.
— Не таке воно й трудне, — сказав тато. — За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер — тридцять.
— Справді? — здивувався дядько. — Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, — він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.
— Все ціну звіряє, — насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг…
Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.
— То як ви проживаєте в цих хоромах? — гупає дядько Яків промерзлими чобітьми. — Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла — не від багатства?
— Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, — оживають бісики в батькових очах. — Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?
— А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, — засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: «Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом».
— То звідки до тебе