Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Стара вона дуже.

— Стара, але здужала, — заступився за Обмінну покупець. — Ви їй западинки під очима не заливали теплим воском?

— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмінної западинки.

— Розвелось тепер хитрунів, які й коней підмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

— Трохи кривоклуба…

— Для робочої коняки — це не велика біда. Ще що?

— І вредна вона: кусає і хвицається. А швидко поїхати на ній і не здумайте.

— Спасибі, хлопче, утішив. Ох і втішив, — знову засміявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — І де тільки ось такі продавці беруться? Чи тебе, може, найняли відганяти купця?

Саме на ці слова повернулися розчервонілі батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмішкувато звернувся до батька:

— Чим ви, чоловіче, свого рисака годуєте?

— Золотими галушками, — не розгубився батько.

— Воно й видно, що золотими, бо всі зуби проїджені. А яка ціна йому?

— Хіба дитя не казало?

Купець підморгнув мені вусами, на які напирав червоний, як перчина, ніс.

— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

— Ой дядьку!.. — скривився я і одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

— Що ж мале напатякало вам?— вірить і не вірить тато покупцеві.

А в того сміх аж горбаки на щоках вибиває.

— Казав, що ваша коняка і стара, як Ветхий закон, і кусається, і хвицається, а швидко поїхати на ній — нічого й думати.

— Оце дочекався помочі! — батько так зиркнув, що мені в очах і під ногами закружляв весь ярмарок.

— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школі науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

— Та ви, чоловіче добрий, не дуже й гнівайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього і за вас: кобила ж колись була моєю!

— Вашою?! — зовсім стали круглими очі в дядька Трохима, а по їхніх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?

— Моєю! — добродушно засміявся цибань. — Я ще якимсь підпилим дивакам продав її за коня і після того сміявся два дні й три ночі. Прокинусь і сміюся!

— Веселий ви чоловік, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж від цієї мови жвавішає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, підходить до Обмінної, обнюхує її губи й питається:

— Ви її горілкою не підпоювали?

— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на підборідді здригається, бере «соб» — на сміх.

— Та ви не гнівайтесь: хто кого не піддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всі потроху стаємо циганами. А з вами, надіюсь, сватами будемо. Га?

— Може, й будемо.

— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованців, а тепер беріть дев'ять — і по руках. Треба ж хоч жінку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й поліз до кишені по калитку.

— От люблю, коли якась комерція є! — нарешті розвеселився дядько Трохим і гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, міг такого намолоти? Га?

Я спідлоба глянув йому у вічі й відповів:

— Бо мене мій тато вчили говорити тільки правду.

— Усюди, але не на ярмарку! — заграв очима батько. — В торгу і святі правди не кажуть, — неінтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

— Ой хочу! Коли можна — з маком!

— Ще й з маком? — погрізнішало батькове надбрів'я. — Дома я тобі утру маку!

— Е? — не повірив я, бо хіба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макітрою.

А тим часом покупець киває нам головою і вже тягне за повід Обмінну. Я підбігаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову і бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

— Дядьку, ви ж тільки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.

— Та не буду її кості калічити, — пообіцяв покупець та й повів з торгу уже не нашу Обмінну.

Я довго-довго дивився їм услід, аж поки не зникла з очей спочатку Обмінна, а потім висока шапка селянина.

Розділ сьомий

Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: «Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна».

І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям країни, що стала серцевиною нового світу.

Війни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата і до мертвотного сліпака. Наша молода історія йшла по селах не в сріблі-злоті, а в шорсткому саморобному полотні, та все одно в її веселих блакитних очах стояли світи надій!

Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крил вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.

А які думи снувалися тоді у головах матерів? І чи багато хто згадав, що в отому білому полотні, яке розстелялося по всіх усюдах і за копійки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсонні ночі, пригашений сліпаками цвіт очей і стогін протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу біля терниці, бительниці, прядіння, снування, зоління, але дуже любив, як ткалося і вибілювалося полотно. Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тоді, коли на лужках і левадах затоплений латач прямо в барвінковій воді засвічував свої весільно-золоті свічада, а з лісу обзивалася зозуля. І от рано-вранці, ще й ранесенько, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії,