Тіні наших побачень - Іван Байдак

можливо, допомогти підвестись і їй та піти не попрощавшись. Чи бодай поцікавитись причиною її перебування в цьому Богом забутому місці і легким компліментом натякнути, що навряд чи ця зустріч випадкова і не личило б пройти повз. Чи бодай удати, що загубився і лише з її допомогою зможу віднайти дорогу. Можливо, не лише сьогодні. Можливо, не лише додому.

Зрештою, усе, що відбулося протягом наступних десяти хвилин, можна було б назвати знайомством (процес обміну базовою інформацією, що в кращому разі набуде значення лише за місяць опісля першої зустрічі та виснаження від безперервної фізичної близькості).

Справді дивно, що під час знайомства з людиною заведено не вірити жодному слову при тому, що жодної причини недовіряти немає.

Хоча... Що я міг про себе розповісти? Контактні дані, потрібні, але неактуальні, географію подорожей чи пікантні моменти біографії, які могли її лише засмутити, про здобутки, які тішили лише моє самолюбство, чи, може, про переваги життя в цьому місті, акцентуючи увагу на своїй персоні?

Хоча... Що я мав про неї знати? Вочевидь те, що найбільше цікавило. Про першого чоловіка, який безповоротно змінив її сприйняття чоловіків, про кілька наступних розчарувань, які змусили б мене переконувати її: ні, я інший. Запитати, чи холодно їй, коли прокидається, яка думка народжується першою і скільки цукру вона додає в ранкову каву. Про те, чи личить їй коротка зачіска, про історію шраму на коліні, про тату в малопомітних місцях. Тобто про дрібнички, що нас відрізняють. Чи планує свій день, чи записує найцікавіші думки і чому терпляче ви­слуховує мої запитання.

Утім, як виявилося пізніше, вона не любила говорити про себе. А я більше не наважувався розпитувати. Тому ми мовчали. І думали. Мабуть.

Мені, наприклад, хотілося знати, чим я заслужив цей вечір, чи їй важливо, що я поряд, чи їй просто потрібен хтось поруч, думав, чи захопила б вона мене, якби не була така красива. Я не знав, як сказати, що хочу її, хоча вже уявляв себе паралізованим у її обіймах. Добре, що вона була сміливіша. Чи досвідченіша. Зрештою, добре, що вона була і в певний момент підвелась:

— Іди за мною, — сказала.

Пручатись було марно.

— Мені холодно, — мовила вона, а потім, руйнуючи логіку, роздягнулася і притулилася до мене. Ми провели всю ніч оголені...

«Хіба можна обманювати в такі ранки?» — подумав я.

Що відбувалося пізніше, теж було нелогічним чи, радше, необдуманим.

Вона подарувала мені натхнення, у мене з’явилася надія, що так може тривати довго... Віра, звісно ж, оманлива, звісно ж, передчасна. Але хіба я міг тоді думати? Зрештою, я і сказав їй:

— Залишайся, і нам буде добре. Ти видобуватимеш мінерали, я писатиму колонки в газети. Ти могла б змішувати свої мікстури, і байдуже, якщо вони спричинять пожежу та спалять усі мої рукописи.

Приблизно так звучали мої слова, і ситуація може здаватися загадковою, однак усе було досить просто.

Отож, як усе почалося.

Вона:

Студентка хімічного факультету. Дівчина, най­імовірніше, гіперактивна, з чіткими переконаннями та сміливими амбіціями. Якщо коротко: дурна та вперта. Чоловіки назвали б її небезпечною, ненадійною. Вона не змогла б підкоритися. Мене такий типаж завжди вабив. Тому, коли вона приїхала в невеличке містечко штату Флорида вишукувати якісь копалини, я сприйняв це як шанс — не менш вибухонебезпечний, ніж її копалини, між іншим.

Я:

Для мене те містечко було домом. Чи, скоріш, місцем, куди я завжди повертався. Загалом я був звичайний дописувач, тому за специфікою своєї професії часто подорожував. Сказати, що такі історії не були для мене типовими, було б не зовсім чесно, але мало хто мене міг по-справжньому зачепити. Тому історія дівчини із незнайомими термінами в лексиконі заслуговувала бодай на новелу. Так і склалося.

До слова, я — етнічний українець. Пізніше це відіграє ключову роль.

Ми:

Здавалося, ми жили лише, коли були поряд, все інше не помічалось або ж забувалось, коли зачинялись двері кімнати. Здавалося, ми були ідеальними — нас просто не існувало для решти. У мене не підвищувалася температура, в неї не змінювався настрій. У мене було вдосталь ніжності, щоб віддавати, вона готова була її приймати. Інколи вона говорила, що життя дане саме для таких моментів обміну внутрішніми резервами. Вона казала, що завжди потрібно дарувати любов тому, кому це потрібно. Це була її теорія.

Інколи мені хотілося знати все: найменші дрібниці, які відбувалися в її житті; які книжки читала і чому стала саме такою; які її базові принципи і чим я можу підходити під її критерії. Ми були поряд близько тижня. Їй було лише 19, і я постійно думав, чому вона тут, чому обрала мене і чи не шкодує про свій вибір.

Намагався порівняти її з іншими, відгадати якісь події з її нетривалого минулого. Інколи я їй говорив про свої домисли. Вона тоді злилася і заходилася ревнощами. Говорила, що впевнена, що колись я зустріну іншу, їй буде 36, вона буде зовсім доросла (тобто зіпсута досвідом) і навіть не рудоволоса...

Потім ми довго сміялися і продовжували попередні заняття.

Тобто багато кохалися. Читали вірші, смажили тости, дивилися беззмістовні фільми, багато кохалися, милися разом у душі, чистили яблука, засинали під ранок і прокидалися, коли заманеться...

І зрештою, одного ранку, так само прокинувшись, треба було піти, різко обірвати цей зв’язок, залишити цей момент чудовим... Однак я подумав, що це кохання, і сказав їй про це. Вона жахнулася. Але не відмовила мені.

Щоб ви розуміли, я лише головний герой. Автор вирішив зробити мене оповідачем. Моя б воля — усе завершилося б інакше, але оскільки я не можу вирішувати свою долю, то всі претензії безпосередньо до автора.

Усе відбувалося якось побутово, звично, планомірно. Мабуть, то називають словом «добре». Ми разом купували продукти, разом готували вечері, згодом завели свійських тварин і посадили квіти перед будинком. Я облаштував для неї робочий кабінет, вона принесла затишок у мій дім. Розмовляли ми завжди кожен про своє. Вона — про високі матерії та недостатність природних ресурсів планети, я —