Тіні наших побачень - Іван Байдак

В очікуванні потяга із наступною делегацією в кутку залу помітив стомлену білявку. Вона сиділа на підлозі, спираючись на стіну, хоча в приміщенні було чимало вільних місць. Із цікавістю роздивлялася власні руки, час від часу пила колу, а безлад, створений книжками та іншими дрібницями навколо, переконував, що дівчина нікуди не поспішала.

Це був перший день останнього місяця зими. Люди, передчуваючи теплі дні, часом поводяться дивно, тому великого значення тому, що побачив, я не надав.

Друге лютого привело мене на знайомий вокзал зустрічати знайомий потяг із Дрездена. Поїзд прибував вчасно, усе йшло за планом. Завчена програма і звичний ресторан, незмінне меню, банальні репліки та стандартні запитання. І лише нові люди. Хоча й вони здебільшого пересічні, а їхні фрази надто випадкові. Усе як завжди. Тільки... Як і вчора в кутку залу очікування сиділа білявка. І це було чимось незвично новим.

Вона знову роздивлялася руки, намащувала їх раз у раз кремом і створювала ними безлад навколо себе... Потяг не затримувався. Я був змушений покинути вокзал.

Цього дня туристів не було. Я працював в офісі, узго­джував деталі екскурсій, інколи переключався на телефонні дзвінки та думки про білявку. Знав, що вона сиділа там, знову роздивлялася руки, зволожувала їх ароматним кремом та переглядала останні сторінки книжок. Думаю, вона читала тільки закінчення, адже там кри­ється правда, за якою завжди все добре або навпаки.

Я не повернувся в офіс по обіді. Проковтнувши пересмажений пиріжок, куплений із жалю в старенької бабусі, поспішав на рідний вокзал. Чомусь сьогодні мені хотілося назвати його саме так — рідний.

Вона не змінювала своєї локації. Більше того — вона не змінювала своєї пози, тим паче манер і звичок. Я не знав, як до неї підійти, не знав, як розпочати розмову, не знав навіть, як на неї дивитися. Мені не вдалося придумати нічого оригінальнішого, ніж понамотувати кола залом і сісти поряд, коли вона мене помітила.

— Що читаєш? — запитав.

Вона не відповіла, але передала мені книжку. «Вбити пересмішника». Не здивувала. Пам’ятаю, вона про щось мене запитала, а я не знав, що відповісти, тому почав розповідати про себе. Люди завжди так чинять — говорять про наболіле.

— Гаразд, — перервала білявка і вперше глянула на мене блакитними очима, — сподобався.

— Перепрошую? — перепитав.

— Сподобався. Ти мені сподобався, адже ти тому сюди прийшов.

Я знову мало що пам’ятаю. Згадую, в якийсь момент вона підвелась, я допоміг їй зібрати речі, і ми пішли. Ми йшли дорогою до мого дому, чому — також не знав. Знову говорив про себе, вона непомітно до цього спонукала.

— Ти завжди так чиниш? — знову перепитала мене білявка.

— Ти про що?

— Так знайомишся. Ти завжди під час знайомства говориш про себе лише хороше?

— А хіба до цього вдаються не всі? — поцікавився.

— Не всі, — заперечила. — Я он, наприклад, чиню навпаки. Показую тільки погане, щоб далі людина пізнавала хороше. Опісля знайомства ми часто розчаровуємось, а в моєму випадку в тебе будуть усі карти на руках. Хіба це не правильно?

— Я прийшов додому, — відповів натомість ошелешений. Зачинив двері від її подальших слів, зайшов до кухні, випив склянку міцного віскі. Відтак заснув.

Я прокинувся по обіді. Був мій улюблений день тижня — вівторок. Мало хто його любить, але це мій заслужений вихідний. Із надокучливою думкою, що більшість свого вільного часу я сплю, із докорами сумління та фоновим радіомовленням я виглянув у вікно і пошкодував, що цього дня прокинувся взагалі.

Навпроти моєї домівки сиділа білявка. Вона не­зграбно накинула на себе куртку, рятуючись від холоду, і звично переглядала книжки. Здивувало, що навколо не було безладу, а лише одна невелика сумка і валіза, на якій вона сиділа.

Я відчинив вхідні двері та поглядом запросив досередини. Вона чемно послухалася. Ми сиділи на кухні. Я старався не сказати нічого зайвого, вона солідарно підтримувала мовчання.

— Джулія, — назвалась.

— Артем, — відповів натомість.

Я нагодував її сирними грінками, пригостив смачною кавою і опісля відвіз на вокзал. Вона ввічливо приставала на всі мої пропозиції. Це не могло не подобатись.

Наступного ранку, здається, пережив дежавю. Я відчинив вікно і побачив, як вона читає на вулиці перед моїм будинком. Поставив заварюватися чай, а сам тим часом вийшов у сквер. Її стривожили мої кроки. Поки я підійшов, Джулія встигла зібрати речі і навіть поправити волосся.

— Голодна? — запитав. Вона знову безслівно кивнула.

Вона сором’язливо поглинала яєчню, а я розумів, що вчорашній сніданок сприйняла як якийсь привід. Не знаю, що зі мною відбувалося далі, я досі не розумію, чим тоді керувався і про що думав, але в той момент чомусь відчував певну відповідальність і розумів, що не можу її отак покинути, тому запропонував:

— Якщо хочеш, можеш залишитись.

Вона вкотре ствердно кивнула. Я ще щось говорив, а вона знову з усім погоджувалася. Потім поховав усі цінні речі, та вона не поспішала розкладати свої. Як я переконався пізніше, вона цього ніколи не робила.

Вона мені не заважала. Її присутність була помітною лише тоді, коли я цього хотів. Її перебування не було необхідністю, але з нею здавалося якось краще. З нею навіть протерта рутина ставала новим треком.

Я звично зустрічав делегації, проводив екскурсії, вечори минали за