Тіні наших побачень - Іван Байдак

не сумнівався, що вона колись таки піде, і також не сумнівався в тому, що зробить це саме вона. Думки втомлювали більше, аніж перманентне споглядання у вікно, тому, востаннє примруживши очі з надією побачити білявку, запнув штори і на диво міцно заснув.
17

Увечері повернулась. Я зрозумів: свобода для неї означала багато... Вона хотіла бути залежною із постійним правом втекти на деякий час. Без виправдань та зобов’язань. Не пропасти, а просто без пояснень зникнути.

Вона жила правильно, по-своєму і не заперечувала, що є інший світ. Вона просто крутилась по життю. Із постійною метою йти без будь-якої точки прибуття. Від одного причалу до іншого. Вона жила не окремо, а опосередковано, віддаючись лише на деякий час.

18

Кажуть, цінуєш, коли втрачаєш. Дурниці! Таке можна пережити. Найгірше — коли людина повертається, а тебе гризе страх, що піде знову. Джулія дала достатньо часу, аби я відчув, що не хочу, щоб вона йшла. Щонайменше не тепер. У нас не було нічого зайвого або такого, що могло б заважати. Ми брали найкраще від наших стосунків — час не бути самотніми.

19

Жінкам ніколи не можна показувати все хороше! Вони, як правило, у це не вірять. Чоловіків ніколи не можна прив’язувати до ліжка. Вони звикли жити на волі.

У стосунках головне — вчасно зникнути... Навіть тоді, коли не в змозі відпустити. Люди чомусь вважають, що завойовані назавжди, що слово «кохаю» непохитне. Заспокоюють себе колись почутим «кохаю», і не розуміють, що в стосунках треба жити сьогоденням, а не майбутнім, яке настає лише в думках перед сном.

20

Ми почали жити по-іншому, за її «принципом валіз». Головне — кидати в них найпотрібніше: те, що не зіпсується. Легкий одяг та зручне взуття. Парфуми із запахом байдужості, жуйку зі смаком іронії, контрацептиви від правди та смертельну дозу безсонної кави.

Джулія часто говорила, що валізи потрібно завжди тримати напоготові... Вона ніколи не знала, що таке «разом». Білявка не любила затримуватись навіть «на каву», вона вміла гарно йти, зоставляючи по собі сліди. Надовго...

21

На двадцять перший день звикаєш до всього...

Закривши свій чемодан, я зрозумів таке: люди приходять у життя інших, аби не бути самотніми. Не для вас — для себе... Вони частіше губляться в пошуках почуттів, а не людей... Ми спілкуємось лише ТОМУ, що в певний момент виникає інтерес, і лише до того часу, ПОКИ він існує, далі двоє залишаються поруч, бо так зручніше.

Того дня я боявся звикнути, що вона поруч...

22

Вона вкотре пішла, тепер надовше. До цього звикати не хотілося. Вона наче відчувала мою внутрішню боротьбу, але поки не ставила в ній крапку. Підозрював, що вона знову чекала якогось кроку від мене. Непомітного жесту. Такого, як той, коли вона з’явилася. Нам обом стало зрозуміло, що «нас» скоро не буде. Ми жодного разу цього не обговорювали. Це найкраще — коли кожен знаходить для себе причину сам.

23

Люди або підходять одне одному, або ні. Будь-­які непорозуміння лише підштовхують до цього питання. Ми часто боїмося собі в цьому зізнатися та відпустити. Рано чи пізно будь-які стосунки завершуються. Це потрібно розуміти, і саме тому ми маємо не тільки будувати відносини, а готуватися до того, що колись людини не стане.

Ввечері знову повернулась і приречено глянула на мене... Було помітно: її лякала залежність, але поки вона не могла протистояти цій силі тяжіння.

24

Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти... Коли втрачаєш людину, то мимоволі божеволієш, навіть якщо намагаєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля... Однак мине час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро мине, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, — неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її в кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди в пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але хай би кого ми втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: кохання приходить опісля звички. Джулія це розуміла, тому поки не йшла, їй хотілось зберегти яскравий образ — стати моїми особливими обіймами.

25

Найстрашніше відчуття — це передчуття швидкого кінця. Особливо коли комусь пообіцяв, особливо коли пообіцяв не відпускати. Ці моменти схожі на ті, коли в руках уже тримаєш квиток на поїзд, а в пам’яті — ще не втілені бажання. Частіше це випадки одностороннього квитка із самотнім купейним місцем. У такі моменти хочеться перекричати звуки перону, хоча насправді тобі не потрібні ані вибачення, ані виправдання. Людей ніколи не втримаєш. Тим паче словами!

Я розумів, що розмов тут не потрібно, розмови взагалі у наших стосунках були зайвими, тому просто запитав:

— Як ти визначаєш свій рух?

— Підкидаю монетку, — відповіла білявка, — орел — іти, решка — залишитись.

26

Вона ще була поруч, а я вже намагався звикнути до думки, що скоро знову вдивлятимусь в порожнечу зажурених стін. Часто зазирав у її кімнату. Вона дочитувала книжки. Переглядав її сторінку в соцмережі. Розумів, що тепер робитиму це частіше. Запасався вином, не мив після неї посуд, не мився в душі після сексу... Намагався хоч на трохи зберегти усмішку в себе на обличчі...