Тіні наших побачень - Іван Байдак
Згодом кожен навчився дотримуватися певних правил. Я не торкався її неголеним, вона запам’ятала, які продукти я не вживаю.
Я не відволікав її під час хімічних дослідів, вона намагалася підлаштуватися під мій ненормований робочий графік.
У підсумку за два роки спільного життя на нашому рахунку були: дві одиниці побитого посуду (випадково лише перша), загублені ключі від затильних дверей (таким чином нам удавалося повертатися додому непоміченими), сім подорожей, три з яких спільні, непроявлена фотоплівка після останньої, таємниці — маленькі одне від одного, інколи спільні; декілька незначних подій, деталі яких забулися, але спогади досі гріють, декілька мізерних непорозумінь, декілька необдуманих фраз, декілька гарячкових конфліктів, які намагалися залишити непоміченими, але які з часом давали зрозуміти: наші погляди дедалі більше різнилися.
Ми цього не обговорювали, лише дійшли висновків і не змінили точку зору, тобто просто відклали сварку.
Як усі розуміють, ця історія не могла тривати вічно... І, заглядаючи трішки наперед, скажу, що в перші дні після втрати я міг годинами переглядати наші стосунки з різних кутів, зіставляти всі «за» і «проти», намагаючись уявити інший варіант їхнього розвитку. І якщо бути до кінця відвертим перед собою, впевнений: кожна людина зможе визнати свою провину. Я, наприклад, часто буваю нетерплячим. Можу наговорити чимало неприємних слів, не бажаючи при цьому образити. Зараз я, звісно, інший. Вона навчила мене розуміння, що змовчати і перегоріти всередині набагато простіше, аніж заслужити пробачення опісля. Тому, повертаючи події назад, не можу впевнено сказати, який момент став фатальним. Можливо, це сукупність подій, що накопичували речовину, через яку вона в певний момент не захоче пробачити, а я не захочу піти за нею.
Насправді все криється в якихось дрібничках, як-от: я інколи приходив утомленим після прогулянки в лісі чи риболовлі, скидав одяг біля входу, опісля швидко мився в душі й поспішав у ліжко, де вона вже ніжно дрімала. І скажіть мені відверто, у момент, коли нам обом добре, навіщо псувати все запитанням:
— Ти ж кинув прати одяг і поставив на місце черевики?
— Ні, — кажу, — поквапився до тебе, зроблю це завтра.
Після цього вона прокидалася, могла довго переконувати мене навести лад, а коли діставала відкоша — ображалася і робила це сама.
Але ж що це змінює? Я все одно прокинуся раніше, приберу, і ніхто цього не помітить. Ніколи не розумів, як може поєднуватися хаос у її лабораторії та бажання взірцевого порядку в моїх речах.
Власне, щонеділі я йшов рибалити. Це добре вгамовувало мені нерви.
— Ти проводиш зі мною мало часу, — говорить.
— Ми живемо разом і працюємо з дому, — переконую.
— Це інше, — вона далі заперечує.
Я пропоную їй піти зі мною, вона відмовляється, аргументуючи, що риболовля наганяє на неї тугу і вона не може спостерігати за процесом убивства живої істоти, яку пізніше, до слова, сама ж готує. Тому вона, ображена та сердита, розвертається і зникає до вечора.
Інколи після цього ми не розмовляли кілька днів. Інколи ці дрібниці ставали підґрунтям серйозних скандалів. Інколи ми навіть спали в різних ліжках і в мене з’являвся острах, що останнього разу ми відверто перегнули.
І одного разу таки перегнули.
Бо коли вона сказала про поїздку, не зумівши бодай мінімально аргументувати причини (раніше вона з детальною точністю та захватом могла описати очікувані подорожі), я зрозумів, що цього разу не зумію її зупинити.
Час, проведений без неї, — прострація. Tabula rasa, яку не варто плямувати почуттями, детально описаними в психотерапевтичних довідниках чи поетичних збірках. Тому одразу перейду до моменту, коли вона повернулася. Але, здається, повернулася лише фізично. Зі вдаваною впевненістю відчинила двері та довго вагалася, чи розкладати валізу. Я вирішив допомогти, тому зняв з неї спідницю, зняв білизну, торкнувся її рукою. Вона не пручалася моїм діям, але й не заохочувала мене. Не торкалася мене, не дивилася на мене і майже не дихала.
Я покинув кімнату. Спочатку стояв біля дверей, споглядав за нею через вузьку щілину. Багато думав, але не схилявся до дій. Я міг би влаштувати скандал, але не хотів її образити. Звинувачувати її було також безглуздо: жінки завжди знайдуть собі виправдання. Прямо запитати, чи їй було добре з ним? Заглиблюватися в деталі? Намагатися віднайти причини, які вона все одно чітко не окреслила навіть для себе? Запитати, як вона поводилася? Чи їй було комфортно, чи, може, вона не усвідомлювала своїх дій і лише піддалася? Чи думала в той момент про нас? Чи розуміла, що закреслює все між нами? Зрештою, прокричати: чим він заслужив цю близькість, яку я виборював не один день? І чому так раптово? Про нього я, відверто кажучи, чути не хотів. Він, очевидно, випадковий персонаж, який, можливо, навіть не підозрював, що став лише другорядним героєм історії. Зрештою, чи мають значення деталі/причини, коли існують наслідки — це відбулося.
Вона не демонструвала емоцій. Плану дій у неї також, найвірогідніше, не було. А вона навіть не розуміла, що я міг пробачити зраду, тільки якби вона покохала його. Тому що нічого не заборониш чи ні до чого не змусиш серце. Якби вона сказала: «Я йду від тебе, бо кохаю його», — я б навіть не мав права злитись. Вона не розуміла, що та її випадкова зустріч заперечила всю особливість наших стосунків. Бо коли я лежав поруч чи торкався її, то вважав це за надземний дар, право, яке я здобув своїм ставленням. І її миттєва слабкість убила всю мою впевненість, ущент розбила довіру чи будь-яке бажання робити щось далі. Це був край, і я намагався віднайти сили мовчки все завершити. Але це ще не був кінець.
Звідки вона дізналася про Наталю — також не відомо. Але, власне, так відбувалися події далі.
— Я все знаю про неї, тому йду від тебе, — доволі впевнено заявила.
І варто було б використати якісь клішейні фрази, стандартні відповіді, які люди в таких випадках зазвичай використовують. Здається, навмисне розробили ці загальновідомі шифри як універсальний засіб, щоб закодувати істинне значення слів. Я їх знав, як і знав, що людина вірить тобі, допоки сама хоче вірити. Натомість узявся пояснювати... Я переконував, що Наталя — українка, зовсім не росіянка,
