Тіні наших побачень - Іван Байдак

Я зайняв її матрац під час навчальної відпустки, моєї відпустки, бо сама Ката писала дисертацію з гендерних студій. Я одразу продемонстрував бажання кохатися з нею впродовж свого перебування в Празі, вона, власне, була не проти, однак також повідомила, що має принципи, тому мені довелось тиждень мити посуд і готувати сніданки, щоб вона мала привід мені віддатись.

Пізніше життя навчило мене, що в кожної людини існує набір причин, за яких вона погодиться на той чи інший вчинок — за будь-яких умов, у будь якій сфері.

Потім Ката стала розкутішою і наша пригода набирала настроїв типової драми (зовсім не тої, яку вона описувала у своїх гендерних студіях). Ката зізналася, що боїться вдаватися до рішучих кроків, і тому приховує це за награною загадковістю. А так вона просто собі жила і мріяла про Італію. Не любила Франції, скаржилась на надто солодкі круасани, протяги в метро. А я зустрічав людей в періоди криз, тому й вона, мабуть, зустрілася мені, а потім сказала, що їй двадцять два і в неї рак, що, зрештою, змусило мене залишитися ще на тиждень і жити у відрізку «тут і тепер», віддаючи їй усі, занурені в глибокі летаргічні сни, запаси альтруїзму.

Згодом, звісно, виявилося, що раку в неї не було, але я зрозумів, що не треба шукати причини, щоб бути щасливим. Ми надто багато думаємо і дуже мало залишаємо часу на життя. Після всього я вдячний життю за його сюрпризи. Добре, що не всі плани збуваються. Інакше життя було б нестерпно прісним.

Хочу сказати, що найбільше мене цікавлять перетини історій. Цікавлять люди, які, здавалось, з’явилися нізвідки, випадково і незрозуміло для чого, а потім усе перевертали. Мені цікаве минуле, що передувало нашій зустрічі, майбутнє, яке частково мною спричинене, їхні подальші життєві сюжети й новини, отримані після кількарічних пауз у спілкуванні, спогади, що їх зберігали вони і яким запам’ятався їм я.

Наприклад, чи очікуєш, що вуличний піаніст, з яким випадково знайомишся на площі, кидаючи йому десятку, за декілька років надасть тобі нічліг, випадково зустрівши на холодному вокзалі Відня? Чи далі ненавидітимеш беззмістовні п’ять років занять юриспруденцією, якщо зустрінеш свою половинку, скажімо, на судовій практиці, припустімо, у ролі обвинувачуваного? Чи допускаєш, що банковий клерк, який затримав твій платіж, діставши при цьому чималу долю агресії, насправді запобіг твоїй присутності на потязі, який зійде з колії, виконуючи маршрут? Усі прочитані книжки, мимовільно підслухані розмови, випадково здобуті знання, убер-водії та знайомства з чіткими намірами або ж неприємними обставинами. Будь-які події рано чи пізно дістають пояснення, усі цикли завершуються. Зрештою, це така приємність — знати кожного зі своїх читачів і зустрічати їх у різних кутках світу (окрім тих божевільних дівчат, які вистежували мою квартиру, а потім уночі стукали у двері чи залишали спідню білизну. Хоча друге й було приємним ☺).

Колись я зрозумів, що близькі люди завжди навчать нас основних принципів, стрижнів, яких будемо триматися, — це й визначатиме нашу сутність.

Коли мені було сім років, тато пообіцяв повезти мене на риболовлю, яка відкладалася щовихідних з різних причин. На третій тиждень я перестав йому про це нагадувати, згодом сам забув про неї. Але наприкінці листопада, тобто в ненайсприятливіший для риболовлі час, батько розбудив мене одного дощового ранку, ми зібрали вудки, взяли намет і дощовики та й поїхали на річку. Я не зловив жодної рибини і сильно змок. Можливо, через це і не надто люблю рибалити, але одне я усвідомив надовго: обіцянок треба дотримуватися.

Коли мені було дванадцять і літні вечори я проводив у компанії дідуся, який був місцевий музикант, у нас часто збиралися діти мого віку. Тоді дідусь брав акордеон і ми співали до пізньої ночі, поїдаючи паралельно кавун чи варену кукурудзу. І я вивчив основне: треба завжди ділитися любов’ю. У будь-якій формі.

У п’ятнадцять, коли помирав дідусь, а завжди зайнятий тато забув про всі справи, щоб побути з ним, міцно обійнявши мене як опору, коли фатальний день настав, я зрозумів, що в житті завжди є речі, заради яких варто триматись, але є моменти, коли варто кидати все.

Я переконаний, що людина впродовж життя має зустрітися з усіма фетишами: коханням, яке ламає кістки, забиває дух і забезпечує всіма симптомами шизофренії, страхом, який стимулює діяти всупереч самому страху, відчуттям цілковитої байдужості і маленькими сегментами ностальгії, які допомагають повернутися до типового сприйняття життя.

Мені в довгому списку найчастіше доводилося боротися зі втратами: різної природи та складності. Перший підтип був обставинним. Друзі дитинства, яких втрачав через обставини долі, приємні робочі колективи, що замінював новими робочими перспективами, чимала низка контактів, які вичерпували себе часом, інтересом чи іншим безпричинним зв’язком. Втрати минулого чомусь завжди вводили мене у власне забуття, рвались нитки спогадів, стиралися межі недалекого минулого, що лякали неминучістю помирання. І втрати людей — свідків твоєї молодості були найбільш болісними тому доказами...

Другий тип втрат має настрій легкої меланхолії... Колись я пообіцяв собі: якщо не можу зробити жінку щасливою, бодай не змушуватиму її плакати.

Наша з Юлею любов тривала десять днів одеської відпустки, рамки і правила були обумовлені перед її початком. Тепер я порушую одне з них, розповідаючи про ці стосунки, але вона теж порушила їх запитом на продовження. Думаю, я саме через неї розлюбив каву, яку вона варила за одеським (не знаю, що вона хотіла довести львів’янину) рецептом. Останнього ранку вона теж за звичкою залишила мені чашку на балконі, я її випивав, вдивляючись у море, поки вона милася в душі. Тільки тоді кава мала дивний солоний присмак, і я зрозумів: вона плакала. Відтоді й любов у мене має гіркий смак кави і солоний запах моря. З того часу я не п’ю кави. І також намагаюся не закохуватися. Кава псує шлунок та нервову систему, хоча й любов чинить не кращі речі.

Усі інші втрати — це мій особистий вибір, бажання змін, нових випробувань та вражень. Деколи я не поспішав розкладати свою валізу, в якій так і залишалися речі в очікуванні переїздів, хоча завжди вважав, що внутрішні зміни можливі лише за зовнішнього комфорту. Але тільки стресові ситуації докорінно змінюють людей. Тому необхідно змінювати локації та заняття. Лише не людей. Ніколи не замінюй людей навколо. Кращих не буває. Кращими вони можуть стати тільки тоді, коли завжди поряд, коли близькі тобі. Благо, мережі залишають таку змогу.

Звісно, можна було б розказати