Тіні наших побачень - Іван Байдак

Професії: в іншому житті хотів би бути рибалкою (це сексуально) або поштарем (він знає чимало історій). Колись цілком присвячу себе благодійності.

Протягом життя в мене сформувалося декілька основних тез. Вони допомагають у моменти, коли особливо важко.

1. Ти маєш грати за правилами світу. Ніхто не збирається підлаштовуватись під тебе. Тому не зазіхай на весь світ! Достатньо знайти середовище, в якому тобі комфортно.

2. Візьми за правило розглядати все тільки з позитивного боку. Не забувай про мрії. Бо якщо втратиш мрію, що тоді залишається?

3. Життя надто коротке, щоб бойкотувати його депресією.

Найбільше не люблю виправдань. За будь-яких обставин ключовим залишається рішення людини.

Для прикладу: якщо в тебе на столі буде шприц із ціаністим калієм, чи на горищі готовий вузол лінча, або ж ти стоятимеш на краю прірви. Тобто якщо складуться ідеальні умови для самогубства — ти стрибнеш?

Немає ідеальних умов для злочину — є тільки бажання людини порушити закон.

Я схильний до матеріалізації думки. Тому намагаюся зберігати оптимізм.

Я більше не шукаю кохання. Кохання все псує. Проте вірю в хороші стосунки.

Я шукаю не відповіді, а рішення.

Віднедавна мало на що реагую. Якщо мене щось зачіпає — просто позбавляюся цього. Мені набридли емоційні сплески.

Вчуся:

— фільтрувати людей;

— раціонально використовувати час;

— реально оцінювати свої сили.

Не хотілося б померти, не дописавши книжки.

Я вірю в долю, але не звик надавати значення випадкам.

Я багато чим задоволений, але не щасливий.

Варшава, травень, 2016

— П’ятдесят коняку, — замовив низький хриплий голос. Його власнику було близько сорока. Чоловік у стильному, але давно не прасованому костюмі зручно вмостився за стійкою, фрагментарно потирав заспані очі та чухав густу бороду. Було близько другої ночі. Клієнти поволі розходились, я спокійно протирав бокали, а офіціантки натхненно підбивали прибуток.

Я ще якусь мить дивився на нього, а потім, не сумніваючись, налив йому сто чистої. Він випив, не підводячи очей.

Потім скинув піджак, розстебнув верхній ґудзик сорочки й відклав окуляри. За цей час я встиг повторити замовлення.

— У цьому вся проблема, мій юний друже, — розпочав розмову чоловік, — більшість людей бояться покинути зону звичного комфорту, навіть якщо вона переповнена незручностями. А ці незручності ми звикли перемагати алкоголем.

Я досі тримав пляшку відкоркованою на випадок, щоб миттєво наповнити йому чарку, на що він просто всміхнувся і ледь помітним рухом запросив приєднатись. Я швидко оглянув зал, щоб пересвідчитися, що відвідувачів уже не було, відтак дістав крісло й сів навпроти.

— Найважче — знайти виправдання перед собою, а не людьми, — сказав мені співрозмовник, помітивши мій незначний сумнів, — тому сідай поруч, якщо маєш бажання.

Ми зустрілися поглядами. Він підніс келих. За мить опустив. Я дістав ще одну чарку і налив обом. Випили мовчки.

— Тобі зручно? — поцікавився чоловік очевидно не комфортабельністю обжитого мною крісла і, не давши змоги вимовити бодай слово, повів далі свій монолог. — Як часто ми запитуємо себе, для чого живемо? Задля чого відчиняємо двері та виходимо у світ? Чи не вибираємо монотонність переважно тому, що хтось прийняв її за норму? Чи не створюємо формальну обстановку навколо лише для того, щоб висміяти її, залишившись наодинці? Чому губимось у панічній гонитві за самоствердженням і щось постійно здаємо: то документи, то тести, то аналізи? Здається, ми просто хаотично бігаємо, мій юний друже. Життя — марафон, а ми заручники єдиного замкнутого маршруту, де біжиш за всім і одразу, але ніколи не втечеш від себе.

Він укотре перехилив чарку, а я знову її наповнив. Намагався зробити це непомітно. Серед численних обов’язків бармена вислуховувати журбу клієнтів чи не найпопулярніший, однак цього разу я слухав його досить уважно.

— Наша проблема, друже, в тому, що ми живемо одним кредо — «потрібно». Ми розгортаємо особистий записник і на кожній сторінці помічаємо це слово, що звучить, немов фатальний вирок. Наша біда, хлопче, в тім, що ми живемо між цими точками — від завдання до завдання — закреслюючи одні «потрібно», ми записуємо інші. Живемо так, наче теперішнє — обов’язок, а майбутнє — залежність! Мине рік, два, п’ять, десять, а ми знову закреслюватимемо ці завдання з відчуттям довгоочікуваного завершення й неминучого початку. Вкотре прокинемося від дзвінка будильника, з дев’ятої до вісімна­дцятої сидітимемо на нудній роботі, увечері в п’ятницю втечемо до друзів на келих пива зі стандартним набором жартів та звичних розмов, вихідні присвятимо родині й тішитимемо себе, що так правильно. У неділю ми знову перекреслимо колонку виконаних обов’язків і з ностальгією розглядатимемо запис «липень» із турецьким «all inclusive». А найгірше те, що ця рутина — свідомий вибір.

— Рутина — не така погана річ, — почав я і, впевнившись, що він дозволить мені закінчити думку, додав, — якщо в кінці бачиш мету.

— Помиляєшся, юначе, — заперечив мій співрозмовник. — Що довше перебуваєш в одному середовищі, то міцнішими й недосяжними стають його кордони. Спочатку тобою керує мета, можливо, навіть мрія. Та з часом ти звикаєш, адаптуєшся, пускаєш коріння. Як результат — вони цілком поглинають тебе, сковують, стискають. І твої мрії живуть не далі, аніж стіни цього закладу чи навіть межі прилавку.

Я, замислившись, витирав пальцем пилюку, а він вів далі.

— Нам усім потрібні зміни.