Тіні наших побачень - Іван Байдак
Останніми роками їй пощастило зібрати чималу колекцію творів сучасних митців — статки чоловіка це дозволяли.
Але продовження історії я вже не чув, як і розповіді про те, чим саме вона не догодила Жан-П’єрові. В одну мить я зрозумів, що також став жертвою маніпуляцій, тільки поки не розумів ціни. Старий розпитував, як саме вона намагалася мене переконати, його дивувало, що жінка навіть не побоялася ризику бути викритою перед чоловіком. Що ж вона знайшла такого в моїх роботах, що могла піти на таку небезпеку?
Після цього він говорив про свої зв’язки у Франції, далі перейшов на загальнокультурні розмови, зачепив повоєнні теми, але кінець кінцем втратив будь-яку мотивацію і, не чекаючи від мене жодної відповіді, тактовно зник. Тільки я тепер спокійним бути не міг.
Моя неприязнь до колекціонерів навряд чи могла сягнути вищого піку. Я ніколи не розумів бажання людей приховати речі, якими, навпаки, варто пишатися, навіть якщо їхня цінність визначається обмеженістю доступу. Однак гіршим за ув’язнення вільного прояву ідей може бути хіба що шлях, яким митця вводять в оману. Що вона хотіла отримати? Викрасти експонати, спробувати викупити, апелюючи до моєї симпатії? Це була підстава чи вона готувала сенсацію? Мені важливо було знати, чим вона керувалася у своїх учинках. Магді вдалось мене здивувати своєю обізнаністю в галузі живопису ще під час першої зустрічі. Тому я міг відкинути факт збігу і звинувачувати лише себе в тому, що нічого не запідозрив. Вона чітко знала, що я останнім часом роблю. Можливо, тому не заважала мені в процесі роботи. Пам’ятаю, якось я запитав її, чому вона навіть не цікавиться моєю працею. Вона відповіла, що не хоче засмучуватись через побачене з огляду на жіноче сприйняття ситуації. На той момент мене ця відповідь улаштувала.
Відтепер я навпаки провокував потрібні обставини, щоб з’ясувати ситуацію. Я залишав двері на горище відчиненими, просив її принести мені вечерю в майстерню, запрошував гостей і пропонував їй провести екскурсію. Вона шукала різні відмовки та шляхи уникнути обговорення. Інколи це були жарти чи провокації, інколи — хитрощі чи прямі відмови. Зрештою, коли ці психологічні ігри набридли нам обом і вона запитала, чого я хочу цим домогтися, я розповів їй правду:
— Ти колекціонер, я все знаю. Що тобі потрібно?
Вона заплакала.
Я ненавиджу це вузькошаблонне композиційне сприйняття: вагомість імені, оцінка образу, вимоги етикету, втома від уваги. Інколи замислююсь, чи існує відокремлене життя митця і чоловіка, чи ти приречений на незворотний стереотип творчих упереджень? Тому разом із привілеями імені ти мусиш завжди миритися із неможливістю сховатися чи бодай бути об’єктивно оціненим.
Мої картини перенесли в «Штуку», усе було готово де сенсації. У тому числі і я. Завтра буде важливий день, утім, я пройшовся рідними вулицями, замовив алкогольний напій і повільно повертався додому. У переддень про мене говорили, мабуть, усі... Я не зважав. Давно звик до обговорень і засудження. Мовчала лише Магда. Це мене засмучувало. Що я відчував? Я не міг повірити, що вона хотіла мене підставити. Зрештою, у житті завжди треба миритися і йти на компроміси. Власне, я не хотів чути ні виправдань, ні пробачень — я просто хотів знати причину.
Вона на мене чекала. Був помітний саме факт очікування. Я кивнув, привітавшись, і зайшов у ванну, де довго простояв під душем. Старанно поголився. Віднедавна не міг працювати, поки мені не подобалось відображення у дзеркалі. Можливо, я це робив для неї, бо моя щетина завжди подразнювала її шкіру. Коли вийшов — вона стояла оголена і дивилася на мене. Мабуть, думала про щось непристойне, але різко заперечила мої здогадки, щойно я став наближатися до неї. Вона взяла пастель і заходилася малювати. Контури нагадували чоловіка із красивою статурою. Я сидів, відкинувшись на ліжку, і споглядав за нею, попиваючи вино. Мені цього було вдосталь. Частіше манить саме недоступність краси, коли вона подається дозовано, а не випивається залпом. Вона й далі стояла поряд, не помічаючи мене. Не розумію, що хотіла цим показати... Але мене чарує загадковість, завжди манить ця непостійність, немов настрій митця, наче почерк генія... Так і минав наш вечір: вона малювала, а я споглядав, на столі стояли келихи вина, у кімнаті мерехтіло світло.
— Підійди до мене, — попрохала.
— Тобі холодно? — запитав.
— Тобі подобається мій шрам?
Вона показала давній поріз на стопі і поклала мою руку на те місце, після чого сіла поруч, готуючись розповісти історію.
Мені було тоді лише двадцять. І моє життя йшло так само легко, як і мої стопи торкалися бруківки вільного Львова. Я багато у що вірила, сприймала світ як найбільшу загадку, в якій моїм покликанням було її пізнавати. Мене багато що дивувало і тішило: дощ і скрипка, солодка вата і терпка кава, запах фарби і поїздки австрійськими трамваями. Тобто всі доступні та близькі мені речі. Я знала, що заслуговую на щось особливе — до слова, багато не хотіла, мене влаштовували стара канапа, можливість подорожувати Європою і чоловічі погляди. Мені подобалось привертати увагу і хотілось колись покохати самій. До речі, я пробувала малювати, але особливого хисту в мене не було. Тому я подалася в театр, грала другорядні ролі, проте згодом мені це заняття також набридло. Зрештою, це не має нічого спільного із цією історією, я просто хотіла, щоб ти бодай щось про мене знав. Але більше не затримуватиму тебе, тому одразу перейду до головного. Я зустріла його на якійсь виставці... Відвідувала я їх доволі багато, тому не згадаю точно, на якій. Як він мені потім сказав, захопила я його своєю неуважністю, складалося враження, що я роздивлялася картини поспіхом. Так чинять люди, які геть не знаються на мистецтві або надто обізнані. А мені тоді було лише двадцять, розумієш? Тому він насміхався з мене, а я колись пообіцяла стати кращою за нього. Першого вечора він надто уважно мене розглядав, запросив за свій столик — ми сиділи тоді в «Штуці», я була там уперше, а він те місце полюбляв. Я йому сказала,
