Помилка - Світлана Талан

– Ти була неперевершеною, – пошепки сказав Микита.

– Ти теж звір, – відповів йому жіночий голос, важко дихаючи.

– Ти дуже гарна.

– Тут нічого не видно.

– Неважливо. Красу видно і в темряві. Ти підеш танцювати? – запитав Микита, застібаючи штани.

– Ходімо разом, – відповіла партнерка, – тільки не забудь зняти презерватив.

– Чорт!

Аж тепер Микита зрозумів, що надів труси і штани, забувши про презерватив. Йому стало смішно. Він так сміявся, що на очі навернулися сльози, він їх витирав, сміявся, а сльози знову текли з очей. Було так весело і смішно! А це дівчисько таке кумедне! І взагалі вона кудись втекла, а він навіть не встиг роздивитися її обличчя. Не встиг чи забув? Хіба це важливо?! Життя прекрасне. Навколо всі веселяться, але ніхто не знає, що він одягнувся, забувши зняти презерватив. Якби знали, то сміялися б, як він зараз. До речі, майже готова загадка!

– Яне! – Микита, задріботівши ногами, підбіг до нього. – Відгадай загадку.

– Не зараз! – відмахнувся від нього Ян.

– Ні, зараз! Ну дуже смішна загадка! – сказав Микита, продовжуючи одночасно танцювати й сміятися. – Що потрібно зняти, щоб одягнути штани?

– Шкарпетки! – сказав Ян, тискаючи худу дівчину, яка була на голову вища за нього.

Микита подивився на цю недоладну пару і розсміявся. Він довго не міг заспокоїтися від побаченого й почутого.

– Шкарпетки! – сміявся він, витираючи сльози й піт із лиця. – Ну й сказав!

Микита пішов до барної стійки, купив склянку соку. Холодний напій його трохи охолодив, і він перестав заливатися сміхом. Треба ж, він вигадав загадку! Нехай не смішну, але вигадав! А якщо написати книгу? А чому б і ні?! Він не дурнішій за інших! Але почати треба зараз, а не завтра. Микита схопив у роздягальні джинсову курточку, побіг до автомобіля, на дашку якого світилися цифри, назвав адресу. Незабаром він був удома. Батьки вже спали, і Микита, намагаючись не шуміти, прошмигнув у свою кімнату, але там налетів на стілець, перечепився і впав. На шум зі спальні вийшла мати.

– Що тут сталося? – запитала вона й примружилася від світла – Микита ввімкнув настільну лампу.

– Усе нормально, мамо, – кинув він розгублено, риючись у шухляді стола.

– Ти п’яний? – запитала Вероніка, побачивши перевернутий стілець.

– Мамо! – Микита підійшов до матері, легенько повернув її до виходу. – Ти ж знаєш, що я не п’ю. Іди спати, не заважай мені.

Він зачинив за матір’ю двері, сів за робочий стіл. У новому зошиті він написав заголовок великими друкованими літерами «Сила життя і смерті». Подумавши трохи, він поставив знак питання на цьому рядку, а на новому старанно вивів «Життя і смерть». Повагавшись, поставив у кінці цієї фрази знак питання. Треба ще подумати над назвою, але те, що в його роботі йтиметься про життя і смерть, сумнівів не було. І розгляне він ці питання не з професійного боку, а з незвичайного ракурсу. Він спробує побачити життя і смерть очима тварин і навіть рослин. Це буде ново, несподівано, ексклюзивно. Микита, не вагаючись, розділив чисту сторінку навпіл. Ліворуч написав «Життя», а праворуч – «Смерть». Він нахилився над зошитом і швидко почав писати розгонистим почерком…

Кіра прокинулася від дзвінка будильника. Як вона ненавиділа цей звук! І чому саме після його дзвінка приходить відчуття, ніби ночі сну не було, і страшенно хочеться спати? Якісь розумники підрахували, що людина уві сні проводить тридцять відсотків свого дорогоцінного життя. А хто-небудь вирахував, скільки відсотків людей мріє від душі виспатися?

Кіра доклала неабияке зусилля волі, щоб скинути із себе таку бажану ковдру й відірвати важку голову від подушки. Щоб добре заробляти, їй доводиться рано вставати й бігати по об’єктах продажу до пізньої ночі. «Більше натопаєш – більше нахлопаєш», – любить повторювати її директор. І вона тупотить, але й нахлопує непогано.

А ранок у неї починається однаково – з тупання на кухню. Кіра вмикає електрочайник. Той видає легке шипіння, сповістивши кухню й домочадців про те, що ранок нового дня розпочався. По ходу в спальню доньки Кіра вмикає душ. Усі рухи продумані до дрібниць. Поки вона розбудить Наталю, закипить чайник і у ванній збіжить холодна вода.

– Наталко, донечко, – хриплуватим після сну голосом протяжно, на одній ноті тягне Кіра. На цей звук чадо ніяк не реагує. Кіра чудово її розуміє – донька, як і вона, «сова»: лягає пізно, а ранковий підйом для неї подібний до тортур. – Час до школи! – голосніше повторює Кіра. Вона знає, що треба повторити ці фрази багато разів поспіль, тому не йде зі спальні, а продовжує співати: – Наталю, уже час! Ти запізнишся! Вставай!

Ковдра заворушилася і знову завмерла.

– Як хочеш, але я йду за кухлем холодної води!

Магічні слова! Ковдра відлітає вбік, і з ліжка вислизає з мученицьким виразом дівчина зі скуйовдженим волоссям.

– Мамо, народи мене заново! – вимовляє вона і, забувши взути пантофлі, тупотить у ванну. – Я перша! – повідомляє вона з коридору.

Кіра бере щоденник, щоб зібрати доньці зошити й підручники. Скільки вона намагається привчити її до порядку – безрезультатно. На столі безлад, немов тут пролетіло торнадо. Кіра відкриває щоденник і бачить запис, зроблений червоною ручкою: «Ваша донька знову прогуляла два уроки математики! Прошу Вас вжити заходів!» У кінці знак оклику. Це вже не прохання, а наказ. І яких вона повинна вжити заходів? Відмовити в кишенькових грошах? Уже зробила. Наказати не прогулювати уроки? Не діє. Заборонити ходити гуляти з друзями? Усе одно піде, коли залишиться одна. Поговорити по душах? Було, і не раз.

Кіра склала акуратним стосом зошити і книги згідно з розкладом, стомлено сіла на стілець. День розпочався невдало. І чому в неї така недолуга дочка? Начебто і не потвора, і не дурна, і не зла, а ось ці прогули, небажання вчитися… Зате бажання виділятися з натовпу, бути не такою, як усі. З цим Кіра могла змиритися, але от що робити з навчанням?

– Уже прочитала послання Гіпотенузи? – запитала Наталя, витираючи волосся рушником. Кіра кивнула. – І що ти скажеш?

– А ти нічого не хочеш мені сказати? – Кіра подивилася прямо в очі доньки – ні крапельки каяття.

– Вона мене не любить, бо я користуюся косметикою. Розумієш, мамо, Гіпотенуза – це згусток епохи розвиненого соціалізму. «Дівчинка повинна мати натуральну красу!» А якщо мені Бог її не дав? Мені треба ходити потворою?

– Ну що ти на себе наговорюєш?! Нормальна в тебе зовнішність.

– Не буду я