Дред! А як там львівський Сталкер? (Доця) - О, шайзе! (Я. З ідіотською доброзичливою посмішкою) - Він не розуміє по-нашому (Джанніс) - Хмм… ти ба, справді не панімає! Переклади йому (Доця) - Ші інтерестед хау із львовскі Сталкер лайф нау? (Джанніс. Одразу видно, що пасує свої міжнародні пари англійської!) - Хев ноу айдіа! (Я) - Хуй його знає (Джанніс) - Панятно (Доця) - А чого це він без шкарпеток? (той, що назвався Фаустом) - А вони у Голандії всі так ходять (Джанніс, якій, по моєму, все це вже добряче остопизділо) - А прикид чого такий голимий? (той, що назвався Роттеном) - А йому його у Львові подарували… точніше, він помінявся зі Сталкером, на згадку (Джанніс. Ну й курва!) - Вот мьюзик ду ю лайк? (Роттен. Видимо, довго формулював, просто таки виношував цю заповітну фразу) - Ай лайк ені кайнд оф факін’ мьюзік (Я) - Ду ю лайк… ето… трава? (той, що назвався Слешем) - Хеш. Марі’уанна, хеш. (Джанніс) - О! Є! Ай ем е хеш смоукер! Ай лайк іт! Хев самсинг? (Я) - Він прутеніє від трави, просто волочиться з неї. Голандець, ібийогомать! Вони там усі з материнської утроби скурені! (Джанніс) - А! Клас! Хеш - голяк, але по пиву зачепить! (порпаючись у тумбочці, проголошує Слеш і розгортає газетне простирадло з якоюсь підозрілою купкою чогось, скорше схожого на сушену петрушку посередині)…"… розбитий калейдоскоп: Доця дуже класно співає під ґітару, голос має відповідний до статури, потужний, монументальний, їй би співати йодлем якесь кантрі серед прерій та диких мустанґів, поруч із видлубаним з генетично добірного моноліту людської плоті ковбоєм; не люблю я Арєф’єву, Дягілєву та Лєтова… теж мені, трешори! нам демонструють музей графіті - майже порожню кімнату, де мешкає Роттен, і де розмальовано навіть стелю; Джанніс отримує в подарунок кеди сорок восьмого розміру та ключа від цієї кімнати - на випадок повторного візиту… чим вона чіпляє людей? не збагну досі… але я напевне знаю, неодноразово мав нагоду переконатися, що всі безтямно й зненацька даровані Джанніс фінічки приносять, як це не дивно, щастя тим, хто їх носить… вся тусня вивалюється проводжати нас до вокзалу; дорогою Роттен намагається відібрати в якогось дідка пляшку горілки; я матюкаюся; це нікого не дивує: всі знають, що іноземці швидко навчаються нашої лайки (
"Rідна мати моя ти ноч’ей н’е доспал’а… бат’ко куrить, а я - ні, на ху’я воно мені"), це - по-перше; по-друге, всі - п’яні; по-третє, нас, по моєму, вже давно розкусили. Про те, що нас тоді так і не розкололи, я дізнався лише згодом, услухаючись по різних містах Неньки байкою про якогось крезонутого голандця, що приїздив якось до Дніпропетровська автостопом і без шкарпеток, "з самого городу Паріжу", та упоїв трешорів пивом. Я страшенно обурився й закричав: "Це не я їх поїв пивом!!! Це вони мене поїли!!!" - й так сам себе спалив… Роттен блює й не тримається на ногах. На вокзалі всі, хто дорогою не загубився, допивають з гарла водку. Доця все ще намагається з’ясувати для себе питання зі львівським Сталкером, і щоразу дивується щиро: "От, блядь! Нє панімає!", коли я автоматично, ну геть на повному автопілоті,
прадалжаю нєпанімать. Прощавайте, прекрасні люди, дякую вам за пиво! Дякую вам і за байку про вашого кумпля Сатану, який спиздив з міського моргу людську голову, аби зробити собі з черепа свічник (чи попільничку, вже не пам’ятаю), й поставив її у великому баняку для виварювання білизни на плиту варитися (щоб легше було очищувати від м’яких тканин), а тут прийшов на обід батько… ну і так далі… так чи інакше, всі ці тєлєги кульмінують однаково: "…а тут приходять батьки, і…" Дякую! Дякую. Дякую…
Таким самим фалосом, що й у Дніпропетровську, ми із Джанніс протягом тижня опинялися й у Харкові, й у Запоріжжі. Щоправда, мій "летючий голандець" морально себе вичерпав під час прощання з оббльованим Роттеном, який шматував на собі фінічки, бо хотів подарувати на прощання (ми твердо відмовилися брати його з собою), а зняти не зміг. Лише у совку можна було зустріти трешора чи панка в бісерних фіньках… Після того прощання я надовго забув англійську. Напевно, якийсь лінґвістичний синапс у моєму мозкові розпаявся. Натомість я дуже добре пам’ятаю як ми вночі зависли на трасі під Полтавою. Полтава - це взагалі якась мертва зона, як у Стругацьких у "Сніданку на узбіччі": з цієї дупи, Полтавської окружної, ніколи нікуди не можна виїхати - це зачароване коло. А вночі тут просто нереально щось застопити, особливо, маючи поруч Джанніс у трьох моїх пожмаканих сорочках та кедах сорок восьмого розміру, взутих на обмотані спиздженими в потязі фірмовими фіранками ноги. У спалахах ближнього світла ми, напевно, скидалися на якихось біженців - стовідсоткові мудвіни на дорозі!
Коли Джанніс почала моститися спати в кюветі, я зрозумів, що треба кудись валити з цього шлоїбенського безмазів’я. На протилежному боці дороги химерно відбивала місячне сяйво каламутна плівка теплиць. Я поволочив Джанніс туди. Ми перелізли через паркан, Джанніс поранила собі ногу об залізну сітку. Одна теплиця, як ми й сподівалися, виявилася незачиненою. Отак, мабуть, і виглядають повітряні замки. Все шмаття, яким ми розжилися під час безглуздих наших мандрів, я постелив між двома грядками на вогкій землі. Щойно ми відкрили бацилу - подарунок дбайливих запорізьких растаманів, як почулися попід нашою теплицею кроки нічного сторожа й собаче гавкання: "Бов! Бов - бов - бов…" Я рефлекторно відкинув ножа в найдальший кут теплиці, аби, у разі чого, мені не припаяли "зберігання холодної зброї", й ми зачаїлися. "Тіше, тіше - ето миши…" - сказав сторож собаці, а собака, напевно, подумала: "Миші то й миші, хуй з тобою, золота рибко", - і замовкла. І вони пішли. А ми доїли бацилу й лягли спати. Я огортав собою, стерплим, Джанніс, а по стінах теплиці то млосно пливли, то поквапливо пробігали скаламучені зовнішнім вітром полиски місяця, далеких ліхтарів та спалахи фар; ковзали й мінилися привиди, тіні зовнішнього нічного світу, гойдалися примари дерев, дозуючи розмазане світло. Плівка безперестанно підступно шурхотіла, й цей шурхіт нагадував чиїсь кроки, здавалося, хтось вдирається до нашого божевільного вогкого затишку: мусора, сторож, місцева гопота, та мало ще які покидьки, яка наволоч… Параноїдальна всенощна маячня. Я весь час тіпався від нервів та розчулення такою щемною романтичною близькістю двох покинених на планеті людських
