разу, щойно ми зачинилися зсередини, як у двері почали ломитися завчені одуди, спраглі чергового дозняку філологічної премудрості. Поміж повільними, зухвало-неквапними рухами туди й назад, всередину та назовні (чорт би забрав цей клятий мотлох, який весь час зсувається на видобутий з такими зусиллями кавалок оголеного живота й заважає притертися так щільно, щоб аж злиплося й чмокнуло при розліпленні вологе тілесне тісто, солона опара, що ось уже підходить й зараз вилізе із діжі!), ми досить довго й зловтішно услухалися їхніми репліками, сповненими розгубленості й обурення, - доти, доки не прийшов пан викладач. Тут ми в два прийоми скінчили, кинувши недопалки на підлогу, вилізли через вікно на дах (пощастило нам з аудиторією!) Слизькою похилою бляхою ми перебралися через все праве крило та надбудову понад цариною журналістів аж на плаский та безпечний, вкритий звичайним руберойдом, дах їдальні. Вид на Місто відкривається звідси незабутній: містерія дахів та колодязів - несамовита поезія польоту втечі в стилі Артюра Рембо.
На один із дахів, здається, о-о-он той, керуючись тодішньою милою доступністю під’їздів, сходів, горищ і дахів, ми витягли унітаз - ясна річ, знайдений на смітнику; десь у моєму кишеньковому пеклі, портативному (у порівнянні з об’єктивним) хаосі, мала б зберегтися сіра світлинка: навіть на ч/б видно й відчутно сутінкову емульсію західного травневого сонця, що пронизує панораму київських дахів, а понад тим - замріяний профіль панкушки Ілліч; й сама вона курить, сидячи на кіблі так, ніби під її сідницями - віденський стілець чи уламок італійської мармурової статуї. Вмостившись біля труби, ми закурили, й звідтам нам добре було видно й чути, як студенти на чолі з викладачем гордо й переможно вдерлися до своєї законної, сплюндрованої нашою хіттю (кілька густих краплин на підлозі біля кафедри) аудиторії. Джанніс приводила до ладу шмаття, остаточно ховаючи від мене всі, так до решти й не розгадані таємниці свого пересічно прекрасного тіла. Джанніс тоді спеціально заради мене носила довгі гіпові спідниці й сукні, які, взагалі-то, ненавиділа, бо в джинсах почувалася зручніше, але я все одно шаленів від сезонного унеможливлення миттєвої доступності її дірки, яка розквітає всіма своїми шансами лише влітку! Я змотався пожежною драбиною за пиріжками до їдальні, притяг за собою ще піплів, і ми пили пиво, курили й дмухали в губну гармошку доти, доки остаточно не змерзли від поки що слабких, непевних порухів північного вітру. Коли ми дійшли із Джанніс до парку, почалася справжня злоїбуча осіння прутня, але що ми стільки часу робили перед тим - не пам’ятаю. Ймовірно, як завжди, терлися Ботанікою й БЖ, намагаючись переступити десь конвульсивну межу виснажливого петтінґу, й час спливав поза нами… Пам’ятаю, що ми пили вино під сталактитами в льосі на БЖ серед вдарених радянською владою старих алконавтів-ветеранів, і в мене поцупили (а, може, скорше за все, я просто забув його) шкіряний портфель зразка шістдесятих, у якому лежав єдиний екземпляр чужого рукопису. Це був роман, якого ніхто ніколи вже не прочитає. Можливо, саме тепер моя дірява карма повертає мене саме на це вбоге і щасливе перехрестя з метою відшкодування чужої літературної праці, яку я так недбало й підло проїбав, навіть не прочитавши. Можливо, саме через це я змушений тепер звітуватися письмово, пригадуючи всі найменші фіґні свого й чужого життя - саме тоді, коли мені більше за все хочеться зупинитися й оніміти назавжди. О, Брудна Мамо Амнезіє, налий мені ще! Gimme Shelter, Grateful Dead Julia!
Непогамовані дивимося по тєліку без звуку якесь кіно із Джеймсом Бондом. На всю гучність лунає The Doors з китайської мильниці. В ту мить, коли Бонд вбиває чувака, дуже схожого на Моррісона, Моррісон у мильниці співає спроквола і щемно, ніби конаючи: "This is the-e-e-e-n-d…" Як багато ми мали тоді таких "містичних збігів", як щиро шукали в них Знаку, сприймаючи як належне диво! Світ крізь бутелькове шкло… світло в баяні… рожевий віслючок у моєму гранчаку… маленькі панки з чорними бонгами топчуть на базарі гвоздики і з кожного пня та корча виганяють дух Кобаля - апокаліптичного Червака, що має дві голови й жодної дупи, тому є резервуаром вселенського гівна… ритуал… ми не мали своїх і не виконували чужих, але поважали будь-які, бо, хоч і глузуючи та блюзнуючи, але розуміли, відчували, що іншим без ритуалу не вижити. Боротьба ритуалу й антиритуалу (що теж є ритуалом) для нас закінчилася на сторінках Берна (хіба ми не люди, якими граються їхні власні ігри?), Гейзінґи (байдужість до істини через вербіцид, істина - химера, ніхто зараз не переймається питаннями реальності існування якоїсь істини, що таке істина? наліпка…) й Кастанеди (не забувай про точку зборки… магія - це рух…), але, будучи жорстокими юними максималістами, ми з куди більшими, аніж тепер, розумінням та поблажливістю ставилися до навколишніх. Якщо перемотати плівку назад, то на зміну нищівному сарказмові явиться гумор. "І гіпі той, який аскав мене на каву - тепер маґнат, бандит і бакалавр…", перефразовуючи "и хиппи тот, что у меня аскал на кофе - тепер весьма почтенный брокер" Ніка Танцеватого. Він же Коля Лєус, Микола Лютий, Кромєшний, Нікалай Глумільов, а також, Ніколай Чудотворець, ученик Таріка Ліпольца й Жені Казанови. Це його Джанніс якось прошморгнула, будучи з тяжкого бодуна: "Оскільки ти у нас Танцеватий, а твій коханий Казанова взяв собі псевдо Лоботомов, пропоную тобі називатися Лобковатим", на що у відповідь незлостивий Чудотворець Глумільов присвятив їй славнозвісне "Мундштук касался губ тваіх, мундштук касался губ маіх, а, значіт, - ми с табою целавалісь!", але при нагоді в одній із кімнат журналістського гуртожитку так і не зміг прочитати, бо, наллятий горілкою, на слові "твоїх" впав, де стояв. Єдині слова, на які спромігся: "От, блядь! Забув!"
Війну закінчено - всім спасибі! Лишилися всі, хто хотів лишитися, пішли всі, хто хотів піти: хто - у землю, хто - у шоубизнес… Я - в центрі порожнього партеру, перед порожньою сценою, на якій після мюзиклу "Хаєр" залишилися: чиясь перука й кілька вибитих з муляжного трупа зубів.
Перед театром - миготять сніжинки й фари - зимові молекули нічного Міста. Я йду до "Морозка", де колись також тусувала вся братія, а Обломіст, угледівши на грудях Кріса значечок із Джимом Моррісоном, поцілував його просто в серце, й у цю мить був схожий на закривавлені окуляри Леннона, а ця мить була Днем народження мертвого Джима, а Джим ніколи не помре, й
