Замість крові - Світлана Вадимівна Поваляєва
"Прі-ів-вє-єт!" - блакитні інтонації й небачено добра, світла щербата усмішка - з п’ятьма блакитними, що валять назустріч, а поки вітаємося, призупинивши рух, підвалює ще Моррісон, а потім ще якась панкота довбана… раптом підбігає перештукатурена німфеточка в міні-спідничці й з пацифіком - як із золотою медаллю про закінчення школи - на шиї: "А что, тєпєрь здєсь тусуюцца, да?" - ну що тут скажеш!… відправляємо дєвачку на "Вхвіль" - нехай у яслях потусує, коліс поїсть, пісеньок поспіває, навчиться кінчати - спочатку від виступів "Салюту Абсурда", а потім і від якого-небудь трубадура! Поквапся, сонечко, доки не накрилися жіночим статевим органом системи нападу Червоні Рвоти, львівські Вивихи та Альтернативи, одеський Мертвий Театр та фестиваль Пам’яті Владіміра Нессі! Дєвачка, давай! Растафарай! Я люблю твої сльози, ми так чекали весни, а потрапили у січень… КОТ… Я люблю толстих женщін - я нє люблю манєкєнщіц: у ніх бальшиє запроси, а я курю папіроси… КАЗКИ… Пиздуй на трасу, тобі відсиплють жменьку бісеру в кінці тунелю, за адресою вул. Червоних Краваток, 4, якщо ти, мажорне дитя, туди колись дістанешся. Ти марно прагнеш дефлорації мозкової й статевої! Що з тебе буде, коли тебе розгерметизують?! Однією парафіянкою більше.
Ми об’їдалися на кришнаїтських святах дивовижними східними смаколиками й солодким рисом, ми харчувалися в шаровій кришнаїтській їдальні на Подолі; розводили на аск, що, як відомо, є шляхетною справою, різних сновид (наприклад, Мотрю Пошиваник із Шікаґо - на флеті Тимофія- мажора, який відрощував хаєр на продаж: "нє, Мотре, ми не підемо ввечері на сейшн - там панки битимуться з гіпі, буде море крові, купа вовни, торба кісток!"); ми зависали, відігрівалися на рєпах, по репетиційних базах різних підзем- них навіки "нерозкручених" живих команд (а Паша зі "Сказок" вже років сім як у Парижі - листівку з Сеною якось прислав) панків, металюгерів, що, на відміну від перкусійно-ґітарно-дудкових гіпових квартирників, валили свій каструльний саунд по підвалах і тодішніх "нічних клюбах", себто в зачинених на ніч ДК, загублених у нетрях, скажімо, Стрийського парку у Львові; ми здавали пляшки й нишпорили секондами в пошуках шузів на платформах та кльошів, які ми здебільшого крали між велетенських стелажів складу універмагу "Україна" - ховаючись за брудними фіранками, поквапливо напинали по дві пари поцуплених вельветів на джинси, маєчки армії спасіння - під сорочки й традишнки; ми розшукували по смітниках та горищах старі речі - уламки посуду, іграшок, годинників, клапті журналів, книжок, старих ґазет - по мажорських кварталах БЖ, Софіївської, Липок, Печерська випадало знайти у сміттєвому контейнері якісь класні лахи, принаймні джинси або кросівки - порпатися по смітниках і підбирати пляшки тоді ще вважалося ганебним за інерцією совіцької моралі, отже, конкурентів у нас не було; іще не всі атавізми автоматів з газованою водою ліквідували… ми виловлювали у численних київських фонтанах дрібні гроші… на інші потреби - похлиналися бульбашками й телефонували ми на халяву, ґвалтуючи добрі й милі допотопні автомати; ми продавали на Узвозі трикутний поіржавілий дорожній знак, де негр могилу риє ("ведуться дорожні роботи"), запевняючи перехожих, що це є витвір мистецтва, й ті велися, давали бабки (хоч знака не брали), одні навіть подарували дві платівки Альбано й Роміни Пауер, а якийсь гопнік напоїв отрутою під назвою "Бренді Слничев Бряг", з неабияким пієтетом просуваючи нас "по жизні" на штиб: "Ну ти ж мужик, а ходиш патлатий, як бба! Ти ж маєш бабки заробляти, а ти якоюсь хуйньою страждаєш, і гадаєш, що так і треба - дорожній знак людям впарювати!"; якось я змусив Ґрінпіс на всю стипендію придбати юзаний програвач "Акорд", лише тому, що вирішив подарувати їй увесь свій вініл, а ще - на згадку про очко червоної лямпочки такого ж програвача в нічній темряві з мого дитинства… Бременські музиканти… Ми полюбляли ходити на пафосні сейшени в КаПеях - заходи неформального зародження "шоубизу". Наприклад, на "Першому Українському Ґреммі" всім кодлом задумали підбити дебіла Крюґера на таку акцію: коли Іра Білик - вона тоді ще була зелененьким жалюгідненьким закосиком під найдешевший зразок ранньої Мадонни й видавалася нам (о, наївні!!!) найпотворнішим втіленням попси, - отже, коли вона наблизиться до краю сцени й до краю своїх загравань з публікою, схопити її за штанчики й стягти зі сцени, або, якщо не вдасться її, то принаймні штанчики, й тут таки трофей обдрочити. Та Крюґерові в останню мить пристало на "в падляк", й він з’їхав з тєми: мабуть, зачув "якусь" лажу. Отже, невдоволені собою, ми попленталися до фойє перекурити (в потилиці не попускає відчуття, ніби щось женеться за тобою, навіть коли стоїш на місці, а якщо досі не наздогнало - то радій дарованому незбагненно відтермінуванню!) й зауважили величезну діжу зі слоновим запилюженим фікусом. Вона була в біса важка, та курча діжа, але ми таки її поцупили з фойє й виперли на сцену під час виступу пана Тищенка, старого щура з обгризеним хвостиком. Це виглядало так: двоє (один з них я), карбуючи крок, урочисто несли фікус з непроникними фейсами, за ними строгим каре по двоє, тримаючи над чолами граби в піонерському салюті, крокували ще чотири волохаті персони. Ми поставили фікус біля центрального мікрофона й під всезагальне спрутеніння також вишикувані в каре звалили зі сцени. Це було навіть краще, аніж бичачий прикол з Біличкою! Але апофіґеєм став наш другий вихід: по тому, як той Тхорик відволав своє про Неньку, серпанки, вишиванки (й дівочі ранки…), ми в такий же спосіб, як і виносили, забрали зі сцени діжу й на тлі загуслої в залі мовчанки винесли фікуса геть й поставили на його законне місце у фойє! Серед натовпу у вечірніх сукнях блядського вигляду, ми тусували гордо в шинелях та тєльніках, драних джинсах і радянських
