Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

Чон До з недовірою подивився на нього.

- Капітан сказав, що втомився від героїв, що йому не так уже багато залишилося й він просто хоче спокійно робити свою справу й ловити рибу. Я докопуватися не став - капітан сильний чоловік, справжня міцна рука, але з роками людина втрачає гнучкість. Я таке не раз бачив.

Чон До сів на стілець.

- Річ у його дружині. Певне, що в ній. Це ваша робота - її в нього забрали.

- Сумніваюся, що штука в цьому. Я його ситуації не знаю, але ж вона стара, еге? Небагато чоловіків, яких дають на заміну, так уже хотіли, щоб їм дісталася стара. Капітан сів, і вона його залишила. Скоріш за все, саме так і було. Як сказав Великий Керівник, найпростіша відповідь зазвичай і є правильною.

- А дружина другого помічника, її справою ви займаєтеся?

- Вона гарненька, у неї все буде гаразд. За неї можеш не перейматися. Під собаками вона вже точно не житиме, можеш мені повірити.

- А що буде з нею?

- Є там начальничок у Сінпхо, він один із перших номерів у списку, а у Чхонвані є партійний чиновник на пенсії, який уже теж відкрито заповзявся забрати її собі.

- Я гадав, що таких відправляють до Пхеньяна.

Старий подивився вгору.

- Вона вже не незаймана, - урешті промовив він. - Плюс їй уже двадцять, а ще вона вперта. Більшість дівчат, яких відсилають до Пхеньяна, мають сімнадцять років і вміють лише слухати. А тобі що? Ти ж її для себе не хочеш?

- Ні. Зовсім ні.

- Бо це зовсім не по-геройськи. Хочеш дівчину - знайдемо тобі дівчину. Але дружина загиблого товариша - це не вітається.

- Я не кажу, що я цього хочу, - сказав Чон До. - Але я герой. Я маю права.

- Привілеї, - поправив слідчий. - Ти отримуєш деякі привілеї.

Весь день він возився з радіо. На підвіконні було хороше світло. Зі сплющеного кінця дроту зробив мініатюрну викрутку, а припій плавив над свічкою. Також звідти йому було видно гавань і капітана, який ходив по палубі.

Ближче до сутінків прийшла вона. У чудовому настрої, аж сяяла.

- Бачу, дещо в тобі ще працює, - зауважила вона.

- А я не міг лежати без риби над головою. Вона в мене була як каруселька над ліжечком.

- О, оце б я справила враження, - усміхнулася вона, - у Пхеньяні з повною валізою риби!

Потім вона відкинула волосся назад і показала нові тоненькі золоті сережки.

- Ну що, гарні я вторгувала? Мені буде треба робити таку зачіску, щоб їх було видно.

Підійшла до радіо.

- Воно працює?

- Ага, - сказав він. - Антену я зробив. Тільки її треба поставити на даху до того, як світло вимкнуть.

Вона схопила «найки».

- Гаразд. Тільки в мене є ще справа перед тим.

Вони обережно спустилися сходами на шостий поверх. Проминули квартири, з яких долинали сімейні сварки, але в більшості стояла могильна тиша. Стіни прикрашали гасла про Великого Вождя й Великого Керівника, а також зображення дітей, які співають, розкривши перед собою книжки з революційними піснями, селян, які, піднявши серпи, відірвалися на мить від збирання небувалих урожаїв і споглядають чисте світло вічної мудрості.

Дружина другого помічника постукала у двері, почекала кілька секунд, а потім увійшла. Вікна були закриті папером від продовольчих пайок, і в кімнаті стояв запах прілої пахвини, як у тунелях під ДМЗ. Там на пластиковому стільці сидів чоловік, поклавши перев’язану ногу на табуретку. З обрису бинтів можна було помітити, що під ними немає пальців. На ньому був комбінезон із консервного заводу, а на нашивці стояло «Бригадир Ґун». Коли Ґун побачив кросівки, його очі спалахнули. Він жестом попросив їх, покрутив у руках, навіть понюхав.

- Зможеш іще таких принести? - спитав він.

- Можливо, - сказала вона. Вона побачила на столі невелику пласку прямокутну коробку. - Це воно?

- Так, - кивнув Ґун, милуючись «найками». Потім він указав на коробку. - Це дістати було непросто, розумієш? Прямо з Південної.

Вона взяла коробку під пахву, навіть не дивлячись, що там.

- А що хоче твій друг? - спитав Ґун.

Чон До роззирнувся в кімнаті: коробки з якимись дивними китайськими напоями, кошики зі старим одягом, обірвані дроти на місці гучномовця. Стояла пташина клітка, напхана кролями. Він сказав за себе сам:

- Мені нічого не треба.

- А я питав, чого ти хочеш, - мовив Ґун, уперше всміхнувшись. - Ходи-но, тут для тебе подарунок. Здається, у мене є пояс на тебе.

Він потягнувся до кулька на підлозі, повного ношених поясів.

- Не турбуйтеся, - запевнив Чон До.

Дружина другого помічника побачила пару черевиків, які їй сподобалися. Вони були чорні й майже нові. Поки вона їх міряла, Чон До дивився на ящики з товарами. Були папіроси, торбинки таблеток, надписані вручну, і повна миска сонячних окулярів. Стояли пачкою чималі сковороди, для великої сім’ї, їхні ручки стирчали в різні боки, і в цьому видовищі для нього було щось майже трагічне.

На маленькій полиці він виявив свої англійські словники, проглянув свої старі позначки на берегах - відзначав вирази, які йому колись здавалися неможливими, на зразок «холостий хід» чи «віддати кінці». Далі він помітив капітанів помазок із борсучої щетини. Чон До не засуджував другого помічника чи його дружину за крадіжку речей, навіть особистих, але коли озирнувся й побачив, як вона міряє нові туфлі перед дзеркалом, то раптом відчув, що не все одно, хто з подружжя приніс сюди ці речі.

- Добре, - сказала вона. - Я хочу їх.

- Гарно виглядають, - похвалив Ґун. - Шкіра тут іде японська, якраз найкраща. Принось іще пару «найків», поміняємось.

- Ні. «Найки» надто цінні. Коли я дістану ще пару, подивимося, що тут у тебе є рівнозначного.

- То дістанеш іще пару, неси мені. Домовилися?

- Домовилися.

- Гаразд, - сказав він. - Бери оці, будеш винна мені кросівки.

- Авжеж, - погодилася вона.

- Не роби цього, - спробував застерегти її Чон До.

- А я не боюся, - відказала жінка.

- Добре, - мовив Ґун. - Як прийде час, що ти мені знадобишся, прийду до тебе й розрахуєшся.

Вони зібралися йти з тією коробкою. Але щось на маленькому столику привернуло увагу Чона До. Він узяв цю річ. То був годинник на ланцюжку, як у начальника станції. Такий був у Начальника сиріт, і з ним він керував усім їхнім життям від світанку до відбою,