Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

Від усіх тих зусиль Чон До дуже втомився. Він міцніше обгорнувся жовтим простирадлом навколо пояса, але насправді просто хотів лягти.

- Ти такий стомлений, - сказала вона. - Тобі банку треба?

- Мабуть, так, - відповів він.

Вона взяла банку, але, коли він по неї потягнувся, не відпустила. Так вони вдвох її й тримали, і при свічці її очі здавалися бездонними.

- Тут краса нічого не означає! - промовила вона. - Тільки те, скільки риби ти можеш обробити. Усім байдуже, що я вмію співати, крім отих хлопців, які хотіли «відволікти мене від цього». Але ж у Пхеньяні є театр, опера, телебачення, кіно. Тільки в Пхеньяні я щось означатиму. Мій чоловік, попри всі свої вади, саме це мені намагався подарувати.

Чон До глибоко зітхнув. Коли банка наповниться, настане ніч, а він цього не хотів, бо, коли вона задме свічку, кімната стане темна, як море з другим помічником на його хвилях.

- Сюди б моє радіо.

- Ти маєш радіо? - спитала вона. - А де?

Чон До кивнув у бік вікна, у бік будинку начальника заводу:

- У мене в кухні, - пояснив він.

Чон До проспав усю ніч, а вранці прокинувся: його режим перелаштувався. Уся сушена риба з кімнати зникла, натомість на стільці стояло його радіо; неприєднані частини стояли поряд у пластиковому тазику. Коли ввімкнулися новини, він почув, як весь будинок загув двома сотнями гучномовців. Він дивився на те місце на стіні, де раніше була карта, а тим часом йому розповідали про майбутні переговори в Америці, про те, що Великий Керівник відвідав цементний завод у Сінпхо, про те, що північнокорейська команда з бадмінтону всуху перемогла лівійців, і врешті нагадали про заборону їсти ластівок, оскільки ті регулюють чисельність шкідників рису.

Чон До важко зіп’явся на ноги, знайшов шмат бурого паперу. Тоді натяг зашкарублі від крові штани, у яких був чотири дні тому, коли з ним оте все сталося. За дверима, у кінці коридору, стояла черга до туалету десятого поверху. Оскільки всі дорослі були на консервному заводі, то вона складалася з бабусь і дітей; усі чекали, тримаючи в руках шматки паперу. Коли настала його черга, Чон До побачив, що в кошику повно пожмаканих сторінок «Родон сінмун», яку заборонено було рвати, не кажучи про те, щоб нею підтиратися.

Просидів він там довго. Нарешті вилив в унітаз два черпаки води, а коли виходив, його зупинила якась старенька в черзі.

- Це ти живеш у домі начальника заводу? - спитала вона.

- Так, - відказав Чон До.

- Краще б той будинок згорів! - сказала старенька.

Коли він повернувся, квартира була відчинена. Там Чона До зустрів той самий чоловік, який його допитував. У руках він тримав пару «найків».

- Що це, в дідька, у вас на даху?

- Собаки, - відказав Чон До.

- Смердючі створіння. У Пхеньяні вони заборонені. Так і тут повинно бути. Та й свинину я можу в будь-який день отримати.

Чоловік підняв своїми покрученими руками «найки»:

- А це що таке?

- Якісь черевики американські, - сказав Чон До. - Одного вечора в сіті нам потрапили.

- Та невже! А для чого вони?

Було важко повірити, що слідчий із Пхеньяна ніколи не бачив хороших кросівок. Проте Чон До пояснив:

- Напевне, для фізкультури.

- Чув про таке, що американці займаються безглуздою працею для розваги. А це що таке? - Він показав на радіо.

- Це з роботи, - відповів Чон До. - Я його лагоджу.

- Увімкни!

- А воно ще не зібране. - Чон До показав на тазик із деталями. - Та й коли б зібрав, то антени нема.

Слідчий поклав кросівки й пішов до вікна. Сонце було високо, але ще йшло вгору, і глибоке море під його промінням блакитно сяяло.

- Ти тільки поглянь! Дивився б на це й дивився.

- Так, дуже гарне море, - шанобливо відказав Чон До.

- Якщо зараз піти в доки й закинути вудку - клюне? - спитав слідчий.

Добре клювало південніше, де з консервного заводу зливали відходи в море, але Чон До сказав:

- Так, мабуть.

- А північніше, у Вонсані, - промовив старий, - там пляжі, еге?

- Ніколи там не був, - відповів Чон До. - Але пісок з корабля видно.

- Ось, я приніс тобі оце.

Він вручив Чонові До оксамитову малинову коробочку:

- Це твоя медаль за героїзм. Я почеплю її тобі, хоча, маю сказати, ти якийсь не медальний хлопець. Мені це в тобі подобається.

Чон До не відкрив коробочку.

Старий слідчий знову поглянув у вікно.

- Щоб вижити в цьому світі, мусиш бути сто разів боягузом, але принаймні раз - героєм. - І він засміявся. - Принаймні так мені один сказав, коли я його колошматив.

- Я просто хочу назад на своє судно.

Старий слідчий поглянув на Чона До.

- Щось у тебе сорочка від солоної води зсілася, - зауважив він. Він відгорнув рукав Чона До і подивився на рани, з червоними краями й мокрими кутками.

Чон До відсмикнув руку.

- Спокійно, спокійно, тигре. Ще нарибалишся. По-перше, нам треба показати цим американцям. Хай отримають своє. Я знаю, що план уже запущено в дію. Тож треба тебе трохи причепурити. А то зараз таке враження, ніби акули перемогли.

- Це все - якесь випробування, так?

Старий слідчий посміхнувся:

- Тобто?

- Оці запитання про Вонсан, наче я дурник якийсь, - усі ж знають, що там немає ніяких пенсіонерів. Усі ж знають, що туди просто приїжджають на відпустку головні військові. Чому не сказати прямо, чого вам від мене треба?

На обличчі сивого слідчого проскочив вираз непевності, який одразу змінився на уважне оцінювання й урешті перетворився на посмішку.

- Що ти?! - мовив він. - Я не той, хто мав би тебе лякати. - І розсміявся. - А серйозно, з погляду закону ми обидва герої. Ми в одній команді. Наша мета - показати американцям, які отаке з тобою зробили, де раки зимують. Але спочатку я маю знати, чи нема в тебе яких непорозумінь із капітаном. Сюрпризів нам не треба.

- Ви про що? - спитав Чон До. - Ні, ніколи!

Він визирнув у вікно. Половина суден уже вийшла в море, але команда «Чунми» розклала сіті в доках на просушку, щоб потім поладнати.

- Добре, тоді забудь. Якщо ти йому нічим не допік, то я тобі вірю.

- Капітан - це моя сім’я, - запевнив Чон До. - Якщо ви зібралися щось про нього сказати, то краще кажіть.

- Та нічого.