Тюрма - Жорж Сіменон
— Сприйняв усе краще, ніж я сподівався.
Він попрямував на город, тин якого був повитий виноградом. На сонці вигравали величезні янтарні груші, червонобокі яблука. Ледве починали достигати, як на кожне Фердінанд надівав мішечок, щоб уберегти від гусені.
Рівні доріжки. Прямі, наче ниткою протягнуті.
Садівник і Патрик рвали боби, коли хлопчик помітив батька. Він метнувся до нього, вибрався на руки.
— Як рано ти приїхав! А де мама?
І шукав її очима.
— Мама затрималася в Парижі.
— Вона не приїде завтра?
— Навряд. У неї багато роботи.
Патрик не дуже засмутився. Фердінанд скинув свого старого капелюха, і його лисий череп заблискотів на сонці.
— З благополучним приїздом, мосьє Алене.
— А мама не приїхала, Фердінанде, у неї багато роботи. Ти не забув, що обіцяв зробити мені лук?
Город був як малюнок у книжці. І будинок теж.
— Патрику! Ходімо, час снідати!
— Дзвін ще ж не дзвонив.
Бо у них навіть дзвін був поряд із кухнею, і Лулу, дружина Фердінанда, дзвонила в нього, кличучи до столу.
— Драстуйте, Лулу!
Від неї пахло кроликами, цибулею, духмяними травами.
— Добридень, мосьє Алене!
Вона тільки уважно глянула на нього.
— Мама не приїде, — оголосив Патрик.
На кого він. був схожий? Очі як у матері, темні, то жваві, то задумані. Нижня частина обличчя — його, Алена.
У Лулу був великий, що випинався під фартухом, живіт, товсті ноги, на маківці тоненький вузлик сивого волосся.
— Сніданок поспіє за кілька хвилин. Їстимете філе з оселедця? Я приготувала його на прохання Патрика.
Та Ален, певно, не дочув. Він пройшов до вітальні. Тут у старовинній шафі трикутної форми стояли пляшки й чарки. Ален налив собі віскі, а Патрик з цікавістю споглядав, як він п'є.
— Смачно?
— Ні.
— Смачніше за лимонад?
— Ні.
— То нащо ж ти п'єш?
— Тому що всі дорослі п'ють. У дорослих не завжди добереш, чому вони роблять так чи інакше.
Погляд, кинутий на нього мадемуазель Жак, попередив, що треба вибирати слова.
— А гості завтра приїдуть?
— Ні, синку, не приїдуть.
— Ніхто?
— Так.
— О, тоді ми цілісінький день гратимемося з тобою?
— Мене теж не буде.
— Ти їдеш? Коли?
— Скоро.
— Чому?
А й справді, чому?
Економка теж була здивована. Покоївка, що спускалася сходами, запитала:
— Внести валізи, мосьє?
— Ні, Ольго.
Закалатав дзвін. Влетіла оса. Він навіть забув, що на світі є оси.
Обідати сіли втрьох, у їдальні.
— Ти не хочеш філе, тату?
— Зараз візьму. Пробач.
— Що тобі? У тебе такий стомлений вигляд.
— Я багато працював.
Це була правда: роботи було багато. Тієї, яку людина проробляє тільки раз у житті: занурення в своє «я». Він здер із себе оболонку, здер усе, так що аж кров виступила. Проте їв і посміхався до сина.
— Маммі, можна мені налити в воду крапельку вина?
— Завтра. Ти ж знаєш — вино буває тільки по неділях.
— Але ж завтра не буде тата.
Мадемуазель Жак глянула на Алена і налила в склянку Патрика трохи вина.
Сніданок тягся нескінченно. Долинало щебетання пташок. Іноді в кімнату залітали мухи, кружляли над столом і стрімко неслись у відчинене вікно, назустріч сонцю.
— Каву подати до вітальні?
Вітальня, або хол. Ален пішов туди, сів у крісло, оббите коричневою шкірою. Капот «ягуара» пікся на сонці, але не було сили підвестись та поставити машину в інше місце.
— Піду подивлюся, чи поснідав уже Фердінанд. Він обіцяв мені зробити лук.
Мадемуазель Жак вагалась — іти їй чи залишитися.
— У вас будуть якісь розпорядження, мосьє Алене?
Він довго думав.
— Ні, мабуть, ніяких.
— Дозвольте мені поглянути, що там робить Патрик?
Ален допив каву, піднявся сходами й обійшов усі кімнати другого поверху. Стеля низька, грубі селянські меблі, та загалом усе виглядало привітно й просто.
Штучна простота. Щоб приголомшити гостей, запрошуваних на вихідний. Як журнал «Ти» з його інтимно-вкрадливим тоном.
Як…
Даремно! Занадто пізно! А може, занадто рано. Він одчинив двері в спальню й оглянув без хвилювання.
Спускаючись вниз, помітив Патрика в товаристві садівника, що майстрував йому лук. Недалечко стояла мадемуазель Жак.
Навіщо гаятись? Ален підійшов до них, схилився над Патриком і поцілував його.
— А на тому тижні ти приїдеш з мамою?
— Напевно.
Лук зараз цікавив Патрика більше, ніж батько. Ален мовчки потиснув руку мадемуазель Жак.
— Ви вже їдете, мосьє Алене?
— Справи, Фердінанде.
— Вам нічого не потрібно? Може, візьмете в Париж трохи фруктів?
— Ні, спасибі.
Ален пішов попрощатися з Лулу, яка співчутливо заторохтіла і піднесла до очей кінчик фартуха.
— Хто б міг подумати, мосьє Алене! Така жінка…
Яка? Він одійшов од Лулу, так і не дізнавшись про це.
Рвучко увімкнув стартер, і машина вихором вилетіла за ворота.
Розділ VIII
А тепер він питиме. Мусить пити…
Ален гнав машину, але не