Тюрма - Жорж Сіменон

— Гадаєш, такі подробиці дають мені велику втіху?

— Мої співчуття, Ролане. Перекажи тестеві: я жалкую, що не можу побачитися з ним. Він гарна людина. Якщо я буду потрібний йому в якійсь справі, то він знає, куди подзвонити.

Бланше поклав трубку.

— Це був її чоловік?

— Еге ж, мій зять.

В очах у Мінни блиснуло щось схоже на глум.

— Чого ти посміхаєшся?

— Так, Викликати таксі й одвезти валізу?

Ален завагався.

— Ні, краще поїду сам.

Ні на що не зважаючи, він і Мур-мур були прихильні одне до одного. Хоч, мабуть, це було не те, що люди звуть коханням. Просто Мур-мур протягом багатьох років жила поруч нього.

Як це вона сказала Рабю? «Не хочу його бачити. Якщо ми й зустрінемось, то тільки в суді, але там ми будемо на відстані».

А якщо її виправдають? У Рабю слава: дев'ять із десятьох його підзахисних обов'язково виправдовують.

Ален уявив собі, як до зали входять один по одному суддя, засідателі, прокурор, присяжні. Вигляд у них урочистий. Старшина присяжних читає спроквола:

«За першим пунктом звинувачення… невинна… За другим пунктом звинувачення… невинна…»

Галас у залі, можливо, вигуки протесту, сюрчки. Журналісти протовплюються крізь натовп і біжать до телефонних кабін.

Що тоді вона? Що зробить вона?..

Рабю повернеться до неї, потисне їй руку. А вона? Чи шукатиме очима Алена? І що зробить він, Ален? Стоятиме й дивитиметься на неї? Чи, може, посміхнеться комусь іншому?

«… Перекажіть, що я не хочу бачити його. Якщо ми зустрінемось, то тільки…»

Куди вона тоді піде? Пришле за речами чи надішле список, як сьогодні вранці?

— Про що ви так замислились?

— Ні про що, голубонько! До скорого.

— Повернетесь у другій половині дня?

— Безперечно, ні.

— Тоді до завтра.

— Ну що ж. До завтра.

Обличчя Алена спохмурніло. Адже він знову повернеться в порожню квартиру, лишиться на самоті, наллє собі останню склянку, дивлячись на вогні Парижа, і скінчить на тому, що зайде в спальню, роздягнеться й ляже спати.

Він подивився на дівчину, похитав головою й пробурмотів:

— До завтра, голубонько.

Ален передав валізу байдужій доглядачці, сів у машину й поїхав якимись малознайомими вулицями. Минувши мур кладовища Пер-Лашез, подумав, чи не тут завтра ховатимуть Адрієну.

Бланше обов'язково повинні мати десь фамільний склеп, імпозантний, з кольорового мармуру. Ален звав її не Адрієною, а Бебі. Хіба ж вона не була тільки черговою його забавкою?

Через кілька хвилин Мур-мур розкриє валізу і з серйозним виглядом, насупивши брови, почне розкладати плаття й білизну.

У неї тепер своє, окреме життя. Він даремно намагався уявити собі її камеру, бо нічого не знав про порядки в тюрмі Рокетт і досадував на свою необізнаність.

Чи дали їй побачення з батьком? Цікаво, як вони розмовляли? Через грати, як ото показують в кіно?

Ален опинився на площі Бастілії і спрямував машину на міст Генріха IV, щоб потім їхати уздовж Сени.

П'ятниця. Ще минулої п'ятниці, як завжди в цей день, він і Мур-мур мчали в своєму «ягуарі» Західною автострадою. Невеличкі машини зручні для Парижа. Для далеких мандрівок у них був «ягуар» з відкритим верхом.

А чи згадує вона про ці поїздки? Чи не вдалася у відчай від похмурої обстановки, що її тепер оточує?.. Та навіщо про це думати? Вона ж не схотіла бачити його. Він навіть не поворухнувся, коли Рабю переказував йому ці слова, проте холодок перебіг по спині. Вони надто багато важили для нього!

По суті, вона повинна почувати себе тепер як удова. Бо знову віднайшла свою особистість: більше не буде жити на прив'язі, дзвонити йому двічі на день і потім їхати з ним на побачення.

Для адвокатів, суддів, доглядачок, начальниці тюрми вона тепер особа самостійна і являє для них інтерес.

Коли звертаєш з автостради, дорога пірнає в ліс. Там, за гайком, посеред луки розташована і їхня «Ноннетт». Минулого року на різдво вони купили Патрикові козу.

Більшу половину дня хлопчик проводить із садівником Фердінандом, аніж з нянькою, мадемуазель Жак. Це її прізвище Жак. Патрик зве її «маммі». Спочатку це коробило Мур-мур. Вона ж була мамою, хоч найголовнішою особою в очах Патрика була «маммі».

«Тату, а чому ми не живемо вкупі?» А й справді, чому? Ні, краще не думати. Так буде безпечніше. Завтра він поїде на віллу.

«А мама? Де мама?»

Що він відповість? А проте треба з'їздити. Однаково в суботу редакцію закрито.

Заїхати машиною на подвір'я не можна було: з вантажної машини скидали бочки з мазутом. Він сяк-так прилаштував її на вулиці. Йдучи повз каси, кинув погляд на чергу. Крім конкурсів, редакція організувала клуб для передплатників журналу, і тепер його членам видавали значки.

Вигадка, звичайно! Почавши з кількох кімнат на верхньому поверсі, куплених принагідно, він зумів придбати весь будинок, а через рік геть перебудує його. Тираж журналу щомісяця зростав.

— Привіт, Алене!

Старі співробітники, ті, що оточували його з перших кроків, звали просто Аленом. Інші величали патроном.

— Привіт, голубе!

Він любив підніматися з поверху на поверх, пробиратися вузькими коридорами, збігати вгору й спускатися вниз сходами, проходити через службові приміщення, спостерігаючи їх за роботою. І не корчив невдоволеної міни, коли заставав у якій-небудь кімнаті п'ять-шість чоловік, що розповідали анекдоти й реготали до сліз, а сміявся разом з ними. Та сьогодні — ні.

Ален піднімався сходами, намагаючись викинути з голови плутанину думок, що опали його, думок уривчастих і невиразних, як сновидіння. Вони були такі нечіткі й безладні, що він навряд