Тюрма - Жорж Сіменон
— Подвійне віскі!
— Чого? Чого?
— Подвійну порцію віскі, якщо ви так вважаєте за краще.
За ним з цікавістю спостерігали якісь робітники в спецівках.
Ален не мав бажання зустрічатися з Руманем. Варто комісару глянути на нього, як здогадається, де Ален провів ніч.
Ні, йому не соромно. Йому вільно робити, що заманеться, весь свій вік він визивно тримав себе з людьми, дражнив їх — навмисно, з спортивної цікавості.
Чому ж одразу відчув соромливість, як тільки почали зазирати йому в обличчя? Адже він нічого поганого не зробив. І не причетний до всього, що сталося. Тисячі мужчин сплять із своїми своячками. Молодші сестри завжди намагаються поцупити те, що належить старшим.
Ні, Адрієна ніколи його не кохала, він сам сміявся з цього. Можливо, й Мур-мур не кохала його?
І взагалі, що означає оте слово — «кохання»? Він продає його мільйон примірників протягом тижня. Кохання й секс. Адже це одне і те ж.
Ален не любив почувати себе самотнім. Не тому, що потребував з кимось обмінюватися думками або жадав чиєїсь прихильності.
— На вулицю Нотр-Дам-де-Лоретт! — кинув він водієві таксі.
Чого ж він потребував? Коротше кажучи, присутності, байдуже чиєї…
Самотні люди держать собаку, кішку або канарку. Деякі задовольняються навіть червоними рибками.
Він ніколи не розглядав Мур-мур як червону рибку, та тепер, по-новому оцінюючи минуле, Ален змушений був визнати, що потребував головним чином її присутності. У барі, в ресторані, в машині. Праворуч від нього, за кілька сантиметрів од його ліктя.
Ранками й надвечір він ждав її дзвінка і нервував, коли його не було. Але протягом семи років спільного життя чи була у них щира розмова?
Щоправда, коли засновував журнал, він часто розмовляв з нею про нього. І був захоплений, упевнений в успіхові. Мур-мур дивилася на нього з милою усмішкою.
«Ну, якої ти думки про це?»
«Хіба такого журналу ще не було?»
«Були, тільки не зовсім такі. Ти не можеш збагнути інтимного боку справи. Сьогодні намагаються все уособити, бо все виробляється серійно, навіть розваги».
«Може, ти й маєш рацію».
«Хочеш працювати у мене в редакції?»
«Ні».
«Чому?»
«Дружині патрона не годиться бути серед співробітників».
Потім виникло питання про віллу «Ноннетт». Вони набрели на неї одного суботнього дня, коли їздили на прогулянку за місто. А в неділю, в мотелі, в якому зупинились, Ален уже складав грандіозні плани.
«Позаміський будинок нам просто необхідний, розумієш?»
«Можливо, та чи не занадто це далеко від Парижа?»
«Досить далеко, щоб віднадити надокучливих, зате не так далеко, щоб відштовхнути друзів».
«А ти збираєшся запрошувати багато людей?»
Мур-мур не протестувала, вона ні в чому не перешкоджала Алену, всюди за ним їздила, але його захоплень не поділяла.
— Зупиніться. За цією червоною машиною.
— Це ваша?
— Атож.
— Вони вам, здається, наліпили на скло два штрафні талони.
Цілком вірно. Два штрафи. Ой, він забув ключ на щитку. Ален кинув погляд у бік кабаре, в якому ніколи до минулої ночі не бував. Серед фотографій роздягнених дівчат він упізнав Бессі — судячи з усього, вона була тут зіркою.
Він поїхав на вулицю Маріньян і заїхав машиною на подвір'я. Та піднятися не зразу наважився. Була вже перша година. На першому поверсі — ні душі, всі приміщення замкнено.
Невже він докотився до того, що боїться якогось там помічника комісара?
В своєму кабінеті він застав Бориса, який чекав на нього.
— Пішли вже?
— Хвилин десять тому.
— Що-небудь виявили?
— Нічого не казали. Їсти хочеш?
Ален поморщився.
— Ну в тебе й вигляд сьогодні!
— Голова з перепою тріщить — от і вигляд! Ходімо! Спробую що-небудь з'їсти, а ти розкажеш тим часом.
Ален гадав, що застане в кабінеті безладдя, але помилився.
— Твоя секретарка прибрала.
— Як він поводив себе тут?
— Хто? Комісар? Був дуже чемний. На столі лежали пачки фотографій голих дівчат, і він смакував їх принаймні хвилин десять. Видно, теж неабияка свиня.
Розділ VI
Недалеко від площі Сен-Огюстен вони знайшли ресторанчик, щось подібне до бістро з барвистими вивісками й скатерками та силою мідного посуду замість прикрас. Хазяїн, він же шеф-кухар, у високому білому ковпаку походжав від столика до столика, вихваляючи свої страви.
Їм пощастило зайняти місце в кутку. Всі довкола були Аленові чужі. Він нічого про них не знав. У кожного своє життя, свій власний світ, свої турботи й інтереси, до яких усі ставляться з виключною серйозністю, немов це має якесь значення.
Навіщо йому все це? Так, він міг би влаштувати своє життя по-іншому.
Був час, коли вони з Мур-мур намагалися змінити щось у своєму житті.
Дружина. запалала бажанням господарювати, куховарити. Обідали стоячи одне. проти одного, перед широкою заскленою стіною, за якою купчилися паризькі дахи.
Час од часу Ален помічав, що губи Мур-мур ворушаться. Він знав, що вона звертається до нього, та слова не доходили до його свідомості, здавалися позбавленими будь-якого змісту. В нього було таке відчуття, ніби вони з Мур-мур одрізані від життя, занурені раптом у якийсь нереальний, застиглий світ. І, пойнятий панічним страхом, він поспішив вирватися на волю.
То був не сон. Йому потрібно було рухатися, чути галас, бачити людей, що снують туди й сюди, бути кимось оточеним.
Оточеним — ось воно, потрібне слово. Бути в центрі,