Тюрма - Жорж Сіменон

— Бур був під судом?

— Ні. За браком доказів. Щойно ви згадали прізвище Алекса Манока. Поліція підозрювала його у виготовленні порнографічних листівок і встановила нагляд. Багато разів він зустрічався з Жюльєном Буром, проте завжди в кав’ярнях або в барах. Не було сумніву, що Бур виготовляє для нього знімки, але під час обшуку на вулиці Монмартр плівок не знайшли. Не знаю, можливо, вони й тепер продовжують цим займатися. Мій колега переконаний, що вони виготовляли не тільки листівки, а й фільми.

— Гадаєте, він і мою дружину знімав?

— Не думаю, мосьє Пуато. Моїм першим бажанням було піти до нього й передивитися всі його знімки.

— Бур! — повторив Ален, втупившись у підлогу.

— Коли б ви посиділи на моєму місці протягом двадцяти років, то не дивувалися б. Іноді жінки мають потребу в особі більш слабкій, ніж вони самі, або в тій, яку вони вважають слабкою, — в мужчині, що викликав би жалість.

— Цю теорію я знаю, — нетерпляче докинув Ален.

— Повірте, вона виправдовується на практиці.

Він це розумів набагато глибше, ніж комісар, і тому став похмурим.

Тепер Ален знав уже доволі. І квапився піти.

— Ви мені обіцяєте…

— … не вбивати Бура? Я навіть ляпаса йому не дам. Навіть запитую себе, чи виставлю його за двері, адже він найкращий наш фотограф. Як бачите, вам нема чого побоюватись. Спасибі, що просвітили мене. Рабю доб'ється, щоб її виправдали. Вони будуть щасливі й матимуть багато дітей.

Він попрямував до дверей, але повернувся й простягнув комісарові руку.

— До скорої зустрічі. Ви, напевно, матимете для мене ще новини.

І винагородив себе тим, що, йдучи повз старого чергового з срібним ланцюжком на шиї, кинув йому:

— На добраніч, голубе!

Ален вирішив не їхати в редакцію. Не хотів бачити їх. А можливо, намагався довести собі, що не потребував ні їх, ні будь-кого іншого. Мчав на своєму невеличкому червоному автомобілі і опинився в Булонському лісі, де й кружляв без певних думок і без мети.

Хотів згаяти час, тільки й усього. Дивився на дерева, на зів'яле листя, на двох вершників, що їхали рядом, розмовляючи.

Надто вже багато неприємного узнав він за короткий час.

Пити не відчував потреби. І коли зупинився біля незнайомого бару поблизу застави Дофіне, то лиш для того, щоб не одразу міняти свої звички. Він дивився на людей, що пили довкола, й запитував себе: невже у них ті ж самі болячки, що й в нього?

Ні. З ним трапилося щось надзвичайне. Але, загалом, люди схожі одне на одного.

У декотрих, як і в нього, очі спрямовано в порожнечу. Що вони бачать там? Що шукають?

— Здається, я вас знаю, — прошепотів біля нього якийсь товстун з буряковим обличчям, як у людини, що добряче випила.

— Напевно, що ні, — сухо відповів Ален.

Він визначив на сьогодні лінію поведінки і був ще здатний дотримуватися її.

Самотньо повечеряв у незнайомому ресторані на авеню Терн.

Не був голодний, проте з'їв спочатку тарілку супу, потім смажену сосиску з картоплею. Хазяїн спостерігав за ним здалеку. Повезло, що на фотографії, вміщеній в газеті, він мало був схожий на себе.

Люди хмурили брови, затримувались, щоб кинути на нього пильний погляд, та потім знизували плечима, вважаючи, що помилились.

Ален увійшов до кіно на Єлісейських Полях: білетерша провела його в зал. Він не спитав назви фільму, проте упізнав американських акторів, хоч за дією зовсім не стежив.

Здійснюючи свій план, він гаяв час, годину за годиною. Пізніше повернувся додому, піднявся в ліфті, відімкнув ключем двері.

Увімкнув світло. На таці були приготовані пляшка, склянка й сифон з содовою.

Ален сів у крісло, налив віскі й відчув себе таким далеким від людей, як ніколи. Коли зазнав невдачі на іспитах на ступінь бакалавра, то відчував щось подібне. Пригадав, як стояв на балконі на площі Кліші й дивився униз, де починалося нічне життя. Чи знали оті чорні цяточки, що чекає на них попереду? Його раптом потягло в кімнату, щоб спробувати написати поему. Та перемогло природне почуття гумору. Він шукав вихід із становища, проте нічого не міг знайти.

Скільки разів у дитинстві, а пізніше — в юнацькі роки — його запитували: «Ким ти хочеш стати?»!

Наче це від нього залежало! Ще замолоду йому здавалось, що майбутнє залежить од випадку, зустрічі, почутої фрази. Одне тільки знав твердо: шмагати його не будуть. Він не піде, як батько, прямим коридором, де тільки виснажить себе, так нічого й не знайшовши.

І згадувалися подробиць Ось батьки в їдальні, певно, розмовляли про нього, бо голоси раптом стихли.

«Підготуєш і складеш у жовтні».

Перед будинком зіткнулися дві машини. Зібрався невеличкий гурт. Мурахи розмахували руками. Недоладні, жалюгідні.

Залишався один-одним вихід, який не захоплював його, проте Ален сприйняв його як крайній засіб. Він піде добровільно в армію.

Нечутно жодного шуму довкола. І коли в кутку вітальні рипнула дерев'яна панель, Ален здригнувся.

«Ти ще не лягав?» — запитав, вийшовши до нього, батько.

«Ні».

«Тобі не холодно?»

«Ні».

«На добраніч, синку».

«На добраніч».

Потім прийшла мати побажати йому на добраніч. Вона не умовляла його йти до кімнати.

Обоє побоювались за сина: знали, що він уразливий, боялися, щоб якась необачність з їхнього боку не викликала в ньому обурення.

Ален не обурився.

Був солдатом, як і інші. Це скидалося на те, що християни звуть випробовуванням. Підготовкою до життя. Навчився випивати.