Тюрма - Жорж Сіменон

Ален насмішкувато глянув на пляшку. Здавалось, вона глузувала з нього, дрочила. Варт тільки простягти руку, зробити звичайний рух.

Він підвівся, щоб глянути на дахи будинків, на силует собору Паризької Богоматері на фоні ще досить світлого неба, баню Пантеону.

Вигадки!

Потім увійшов до спальні, кинув погляд на порожнє ліжко й почав роздягатись. Спати не хотілось, нічого не хотілось. Не було ніякого глузду в тому, що він тут, а не десь у іншому місці. Це справа випадку. І Мур-мур теж — справа випадку. І Адрієна, яку він охрестив Бебі. Звідки у нього ця манія — давати людям прізвиська?

— Погань! — вимовив він уголос.

Ален повторив це й трохи пізніше, коли чистив зуби перед дзеркалом у ванній.

Бур, певно, тремтить тепер, чекаючи на його прихід. Може, навіть пістолета купив, щоб захищати себе? Чи, може, ушився з Парижа?

Алей презирливо посміхнувся, вдягнув піжаму, пішов вимкнути світло, але до пляшки не доторкнувся.

— На добраніч, старий!..

Він змушений був самому собі побажати доброї ночі, якщо нікого нема рядом. Заснув не одразу — нерухомо лежав у темряві і проганяв від себе прикрі думки. Сон, проте, огорнув його на короткий час, бо раптом долинуло хурчання пилососа у вітальні.

Зім'яті простирадла свідчили про те, що він кидався уві сні. Ален не пам'ятав, — що йому снилося, і все ж йому багато чого снилося.

Він устав з ліжка, пройшов до ванної, почистив зуби, причесався. Потім увійшов до вітальні, і Мінна вимкнула пилосос.

— Так рано? Я вас розбудила?

— Ні.

— Зараз приготую каву.

Ален провів її поглядом. Сьогодні пальці в нього не тремтіли, як напередодні. І голова не боліла. Все б нічого, коли б не відчуття порожнечі.

Всі речі довкола більше не мали для нього значення, ніби він позбувся будь-якої відповідальності.

— Якої? Адже не можна нести відповідальності за іншу людину, жінку чи навіть дитину!

— Вигадки!

Мінна принесла каву і рогалики.

— Ви пізно повернулися?

— Ні, моя голубонько!

Ален розглядав її холодним поглядом. І, мабуть, важко було вгадати по його обличчю, що він думає.

— Хочете проглянути газету?

— Ні.

Мінна стояла перед ним. На ній був тільки нейлоновий халатик, бюстгальтер і трусики.

Ален роздумував, зважуючи всі «за» і «проти». Мінна заохочувально посміхалася, потім на її молодому рожевому личку з'явився вираз легенької досади.

До рогаликів він не доторкнувся, випив каву, закурив сигарету, простяг пачку, потім сірники Мінні.

Вона знову посміхнулась.

— Ходімо, — кинув нарешті Ален, пригасивши недокурок. І рушив до спальні…

Після всього він поцілував її, ніби сестру.

— Повернетесь надвечір?

— Можливо.

Ален повільно спускався сходами. Двічі зупинявся. В квартирі на третьому поверсі дзвеніли дитячі голоси. Внизу спинився біля швейцарської, але не мав чого сказати швейцарці, а листи його не цікавили.

Сів у машину й доїхав до свого гаража на вулиці Курсель.

— Здрастуйте, мосьє Алене! Візьмете «ягуара»?

— Заправив бак, друзяко?

— Усе гаразд. І змащення, й акумулятор. Опустити верх?

— Авжеж.

Ален сів за руль і повів машину в бік Сен-Клу. Поминувши тунель, помчав Західною автострадою. Тепер ніхто не сидів поруч із ним, ніхто не просив їхати повільніше.

Смішно думати, що Мур-мур намагається тепер налагодити своє життя в Пті-Рокетт.

Ален їхав так повільно, що деякі машини переганяли його, а водії здивовано оберталися. Незвично бачити, як спортивний «ягуар» повзе, мов черепаха.

Ален не поспішав. Годинник показував чверть на дванадцяту. Він дивився на дерева так, наче ніколи їх не бачив. На деяких листя вже поруділо, інші стояли золотаво-жовті, а то й темно-зелені. Іноді осторонь Ален помічав неасфальтовану, всю у вибоях дорогу. Як давно не їздив він такими дорогами!

Луки, ферма з безліччю рябих корів. Удалині стелиться легенька імла — певно, над звивистим річищем Сени.

Було прохолодно, та він не відчував холоду. Ось його перегнала колона великих вантажних машин. Такі йому траплялося водити в Африці. Взагалі, довелося чимало спізнати на віку.

Він мало не забув повернути праворуч, щоб проїхати під автострадою, яка вела до «Ноннетт». Звичайно про цей поворот йому нагадувала Мур-мур.

Коли перед ним показалися черепичний дах і квадратова башта, Ален пригадав, що, виїхавши з Парижа, жодного разу не закурив.

Над невисокою огорожею він помітив старий пом ятий капелюх Фердінанда. Патрик, певно, був десь на городі, неподалік від нього.

Ален в'їхав у ворота, які вдень завжди стояли розчинені, поставив машину перед кам'яним ґанком. Двері йому відчинила мадемуазель Жак, вдягнена в синє плаття-форму, яку вона, либонь, винайшла сама.

Висока жінка, спокійна, з правильними рисами обличчя. Важко сказати, чи гарна вона, чи ні. Можливо, постать у неї красива, та на це ніхто не звертав уваги.

— Я не знала, що ви приїдете. Патрик на городі.

— Він нічого не знає?

— Ні. Я попередила людей, що приходять до нас.

Ален дивився на білий будинок, на вікна, стіни, які завдали йому стільки клопоту. То була мрія, що він її реалізував, будинок, у якому хотілося б народитись або приїжджати на канікули до бабусі.

В просторій кухні підлогу викладено червоними плитками, паркет натерто до блиску, стіни побілено; вітальню обладнано в селянському стилі, навіть фіранки на вікнах у квіточках.

— У вас стомлений вигляд.

— Ні, сьогодні кращий, ніж учора.

— Мабуть, вам було важко.

— Авжеж.

— І ви тепер самотні?

Ален ствердно кивнув.