Повернутися дощем - Світлана Талан

— Мовчати! — несамовито скрикнув неадекватний ополченець.

Настя від несподіванки здригнулася і ще міцніше стисла руку коханого чоловіка. Ополченець вихопив пістолет і притулив до скроні Вадима. Прогримів постріл. Настю оглушило, і вона ледь не впала. Отямившись, побачила, що Вадим хитається, обхопивши голову руками.

— Що з тобою?! — кинулася до нього Настя, хоча в самої ще дзвеніло у вухах.

— Усе добре, — сказав він, розігнувшись. — Я не чую на це вухо.

— У тебе кров?! — злякано спитала Настя, помітивши червону пляму на плечі, біля шиї.

— Нічого страшного, — відповів Вадим, — трохи зачепило.

— Що, нацики? — реготали ополченці. — У штани насрали? Жити хочеться?

— Диви! Точно обісрані! — знущалися вони, сміючись. — Давайте вгадаємо, хто перший дриснув?

— Та ні, вони просто посцяли в штанці, з переляку!

— Годі зубоскалити! — наказав один із них, перекрикуючи несамовитий регіт. — Ставте їх до стінки!

Настя і Вадим взялися за руки і почули, як позаду них клацнули затвори автоматів. Жінка підвела очі, і її погляд спіймав у сині неба пташку. «Ось і все, — майнула у неї думка. — Зараз моя душа злетить до неї…»

Довгоочікувану команду виступати на Іловайськ бійці отримали звечора. Сімнадцятого серпня почалися ретельні приготування. Хлопці спакували речі й довго не могли поснути, хоча знали, що підйом буде рано-вранці й на них чекають випробування в бою.

— Що, Сєвєр, незабаром отримаєш бойове хрещення? — покрутившись на твердому ліжку, спитав Кабан.

— Та він уже його отримав, — озвався зі свого місця Злий, — ще раніше від тебе.

— Як це?

— На Майдані, — сказав Геннадій, — мене там поранили.

— То інше, — не погодився Кабан. — Там стріляли у вас, а тепер ти маєш зброю.

— Та будете ви сьогодні спати чи ні? — вибухнув Філософ. — Треба виспатися, бо не знаємо коли і де ще поснемо.

— Аби не в землі, — сказав Злий.

— А тіпун тобі на твого злого язика! — пробасив невдоволено Кабан.

— Я піду подзвоню батькам, — сказав Малий.

— Ніч надворі, — зауважив Мона.

— Нічого, мама буде рада.

Хлопець вийшов з бліндажа, а Злий зауважив, що Малий по кілька разів на день телефонує батькам, як мала дитина.

— Сєвєр, а ти вже зізнався своїм, що не в столиці таксуєш?

— Ще ні, — сказав Геннадій. — Я вже вам казав, що вирішив сказати на День Незалежності.

— Вирішуй сам, — Мона повернувся на другий бік, — на твоєму місці я б розповів правду, мало що може трапитися.

— Я так вирішив, — уперто повторив Геник.

…Ледь зімкнули бійці очі, а вже команда «Підйом!» Попили чаю з печивом, забрали наплічники з речами й попрямували до запилених військових «КамАЗів» темно-зеленого кольору.

— Олексію Григоровичу, — звернувся до командира батальйону Злий, — документи з нашими особистими даними забрали? Не залишаться тут?

— Командування запевнило, що про все подбає, — відповів Батя, — сам розумію, що в паперах усі дані про вас і домашні адреси рідних. Не можна допустити, щоб вони потрапили до рук ворога.

— Особливо дані на таких, як я, коли рідні залишилися на тій території, — додав Злий, закидаючи наплічник у кузов вантажівки.

Бійці зайняли місця на машинах, їх перевірили за списками.

— З Богом, хлопці! — сказав Батя. — Уперед, на Іловайськ! Не підведіть мене! І слава Україні!

— Героям слава! — озвалися дружно з машин.

Командир помахав на прощання і побіг до автівки, яка вже чекала на нього. Вантажівки заревли двигунами, рушили з місця, піднявши за собою густу куряву. Небо світліло. Ще не визирнули перші промені із-за обрію, але вже народжувався новий день. Угорі — сіре небо, на якому згасла остання зоря, обабіч дороги — соняшникові поля. Золотоголові земні сонця підвели цікаві голівки, очікуючи щедрот сонця. Лише мовчазні бійці притискали до грудей автомати і не знали, що їм принесе новий день. Пилюга від важких «КамАЗів» піднялася така, що бійці закашлялися.

— Апчхи! — голосно чихнув Кабан.

— Дивись, не зіпсуй повітря! — пожартував Злий, порушивши мовчанку. — А то буде так, як минулої ночі.

— А як було? — голосно спитав Кабан, протираючи запорошені очі.

— Ще й питає як! Навоняв так, що дихати не було чим!

— А чому ти думаєш, що то я підпустив? — ображено прогудів Кабан. — Гадаєш, як великий, то підлий? Ні, то не я.

— Знайшли про що поговорити, — озвався