Повернутися дощем - Світлана Талан

їхня Лугандія, дружба, клятви на вірність і обіцянка збиратися разом щороку на солоних озерах у Слов’янську. На порозі вересень. Не всі зможуть приїхати на зустріч. І чи зберуться ті, хто лишився на цій землі? Чи побачать їх ті, хто там? Геннадій підвів голову. На небі згасали останні зорі…

Злий повернувся по обіді.

Його одяг був забруднений кров’ю. Хлопці запитально подивилися на нього.

— Я не поранений, — сказав він одразу і попросив води. Малий швидко приніс пластикову літрову пляшку. Злий випив її до дна, сплюнув на землю. — Тьху, тепла, як окріп!

— Іншої немає, — розвів руками Малий.

Хлопці чекали на розповідь. Вони не підганяли Злого — війна навчила їх витримки: сам розповість, як зможе. Злий сів на колоду, закурив, затягся димом так, що аж закашлявся.

— Я лох! — мовив, коли напад кашлю минув. — Вскочив у халепу. І добре б, якби сам постраждав, а так… Грушу ніс кілька кілометрів, поки йшла мені назустріч допомога.

— Двохсотий? — запитав тихо Марк.

— Мона, не навроч! Живий, уже «бобри» повезли до лікарні, але важкий… — Злий потягнувся по наступну цигарку. — Уявіть собі, повземо, як ящірки, по кукурудзі, — продовжив він. — А вона якась, словом, недомірок, а не кукурудза. Спочатку йшли, зігнувшись у три погибелі, незручно, тоді поплазували, глянули по карті — поруч повинна бути дорога, і вирішили трохи відхекатися. Раптом чуємо, кукурудза шамотить, ми «калаші» приготували, чекаємо і не дихаємо. Виповзає нам назустріч у камуфляжній формі молодик, приклав палець до вуст, тихо, мовляв. У мене думка майнула перевірити шеврон, зирк, а в нього рукави закочені, папірець стримить з написом фломастером: «Я свой». Тоді я кивнув йому, давай, рухай далі. Він зник, і тут Груша напоровся на розтяжку. Уявіть, та тварина, щоб не видати себе російською вимовою, приліпила собі папірця і поставила розтяжку! — Злий смачно виматюкався. — Ненавиджу! Я їх буду мочити, давити, як гнид!

— Кажеш, важкий Груша?

— Так, — кивнув Злий, — але сказали, що шанси вижити є.

— Дай-то Боже! — сказав Марк.

— Мона, ти помолися за Грушу, — попросив Злий, — я якось… не вмію, не навчили нас.

— Добре, — погодився Мона.

Марк спустився в бліндаж, покликав Малого. Разом вони розібрали імпровізований стіл — зняли верхній ящик з-під набоїв, з другого дістали недопиту пляшку з горілкою. Малий подав кружку, налили повну.

— Віднеси Злому, — сказав Мона, — йому зараз треба.

Хлопець підняв кружку, промовив: «Пробач мені, Грушо! За твоє одужання!» і залпом випив.

Після цього Геник вирішив неодмінно зустрітися з Улянкою ввечері. Хіба думав Груша, що може не повернутися? Тут війна і все може трапитися, тож треба цінувати кожну мить життя.

Розділ 18

Того вечора Уляна сама прийшла до бліндажа Геннадія. Дівчина помітила хлопця здалеку — він щось прав у мисці. Вона підійшла і привіталася.

— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.

Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.

— Тепер я вільний.

— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.

— А лампочка є?

— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.

— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.

Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.

— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.

— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.

— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.

Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.

— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.

Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.

Геннадій узяв Улю за руку, вона була тепла і по-дитячому м’яка.

— Я хотіла з тобою поговорити, — порушила мовчанку дівчина.

— Справді? — посміхнувся Геннадій і зазирнув їй у