Повернутися дощем - Світлана Талан

Вадим і Настя вийшли з салону.

— Що везете?

— Та всяку всячину, — відповів Вадим. — Може, щось продамо, щось купимо.

— Відчини автівку! — знову послідував наказ.

Вадим відкрив задні дверцята, бо знав, що крайніми стоять закриті коробки. Настя наблизилася до Вадима, взяла його під руку, і холодок страху поповз по спині. На одній з коробок — яскраво-червоний напис «Ліки. SOS». Чоловік у камуфляжі сам дістав її, відкрив і аж присвиснув. Він спритно потягся до сумки, що стояла згори, і відкрив. Настя пополотніла, коли чоловік дістав звідти її курточку і помітив синьо-жовтий прапор.

— Оце так-так! — заволав він. — Пацани, здається, у нас непоганий улов! Ану гайда сюди!

За мить Вадима і Настю оточили чоловіки у військовій формі без розпізнавальних знаків, але сумнівів не лишилося — вони вскочили в лапи ворогів. З десяток чоловіків різного віку за мить уже порпалися в салоні, а один з них, як навіжений, носився навколо, розмахуючи синьо-жовтим прапором: «Укропів піймали! Нацики, вам хана!» Насті було не до цього чолов’яги, який або був з великого перепою, або прийняв дозу. Здавалося, вона нічого не помічала навколо, робила вигляд, що спокійна, а сама до болю стиснула руку Вадима. Земля під нею захиталася від хвилювання, але Вадимова тепла долоня, яка м’яко лягла на її руку, трохи заспокоїла. «З нами все буде добре! Все гаразд!» — втішала вона себе подумки, коли їх провели повз стіл, на якому мухи густо обсіли залишки обіду.

За довгим бетонним парканом, напевно, раніше розміщувалася автомайстерня. Про це свідчили високі бокси для машин, гаражі зі зламаними замками і кілька вантажівок поруч. Вадима і Настю обшукали, забрали в них мобільні, документи і наказали сісти на дошки, складені штабелями. Вони вибрали місце, де була тінь від сливи, що рясно вродила. Її гілки гнулися донизу від темно-синіх плодів. Під деревом опалі сливи стікали медом і на сонці, яке пробивалося крізь гілля, виблискували звабливими солодкими краплинками. Над ними гуділи мухи та бджоли. Саме на ті сливи Настя дивилася, щоб не бачити ворогів.

— Припливли, голубчики! Те-се продати! — радів один із них.

— До стінки й чергу по нациках! Що на них дивитися?! — лунало з іншого боку.

— Від’їздили своє!

— Укроп з укропчихою!

— Сволота фашистська!

— До вантажівки прив’язати і політати по дорогах!

— По тих, які вони розбили! — додав інший.

— Де їхня ганчірка?! Треба її спалити! — волав котрийсь.

— Варяг, ну тебе й ковбасить! — почувся дружній регіт. — У руках вона в тебе!

— А-а-а! Ось де він! — Неадекватний вирячив очі, тільки зараз помітивши, що тримає в руках український прапор. Він чиркнув запальничкою і підпалив його. — Класно горить! Як вам, нацики? Подобається?

Настя зітхнула і відвела погляд. Колись вона таке вже бачила. Це трапилося в її рідному Сєвєродонецьку, місті, яке вона безмежно любила, але вже ніколи не побачить. Було сумно, боляче і страшно. Смерть неминуча — це всім відомо, але вона ніколи не думала, що кістлява заскочить її зненацька. Порепані перестиглі сливи — це останнє, що вона бачить у житті. Не палаючий прапор, не цих людей, які називають себе ополченцями, не наркомана, що витанцьовує над полум’ям, а саме медові сливи вона згадає на тому світі, якщо згадає… А ще — Вадима. Він поруч, стискає її руку і тихо шепоче:

— Це я в усьому винен. Пробач.

— Твоєї вини нема.

— Не треба було брати тебе з собою.

— Така доля.

— Я заблукав. Я в усьому винен.

— Годі шепотітися! — наказали їм.

— Нехай посидять, зараз приїдуть наші.

Настя мовчала. Вона непомітно пестила руку Вадима. Хотіла запам’ятати надовго цей дотик. Вадим відповів — легенько провів пальцем по її руці. Настя думала про те, що людині загалом потрібно так мало. Вона все життя кудись пнеться, чогось намагається досягти, а на порозі вічності розуміє, що нема нічого ціннішого, ніж дотик руки коханої людини. І чому її щастя було таким коротким? Не встигла багато, не докохала, тому тепер треба всотати в себе і ласку ніжного дотику коханого, і його тепло, і просто відчути повноту щастя від самого життя, відлік якого неупинно йде у зворотному напряму. Минула ще хвилина. Лишилося жити на одну хвилину менше. Невгамовна бджола, напившись сливового меду, кудись полетіла. Напевно, коли повернеться, їх уже не буде…

— Встали! — голосно наказав чоловік, націливши на полонених автомат.

Настя і Вадим підвелися. Їх повели до бетонного забору, наказали повернутися до нього обличчям.

— Я кохаю тебе! — сказала вона Вадиму.

— Я також тебе кохаю, — мовив він тихо. — Пробач мені. Я винен перед тобою.

— Ні, це я винна. Ми могли прожити все життя разом. Вибач.

Настя подивилася на Вадима, і його таке кохане обличчя розпливлося. Вона намагалася не плакати, але так не хотілося помирати! Особливо безславно, від рук ворогів.