Повернутися дощем - Світлана Талан

— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.

— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.

Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.

Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.

«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»

— Про що задумалась? — спитала її Ганна.

— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?

— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.

Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.

«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.

— Приїхали! — сказала Ганна.

Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.

— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.

— Не заважай їй, — відповіла жінка.

— Приїхали ж будинок оглянути.

— Нам її не зрозуміти — ми не були відірвані від своєї батьківщини, не втрачали її.

Богдана Стефанівна, зачарована неймовірною красою столітнього дуба, підійшла до нього, легенько торкнулася тремтячими пальцями загрубілої кори.

— Скільки часу ти чекав на мене? — прошепотіла жінка. — Дочекався! Нехай вважають мене пришелепуватою, навіть божевільною, але я знаю: наша зустріч мала відбутися. Твоє гілля важке, але воно — твої руки, і ти розпростер їх, зустрічаючи мене. Інші скажуть: «Так не буває!» — і лише ти і я знаємо, що таке можливо. Дерева чекають на людей, тільки люди часто сліпі і не помічають цього. Чи не хочуть знати, що у дерев є душа, що вони можуть терпляче чекати людей роками. Якби так не було, то звідки б я бачила тебе ночами?

Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.

— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.

Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.

— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.

Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.

— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.

Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею.