Повернутися дощем - Світлана Талан

— Та так собі, — невпевнено мовив Вадим.

Він дійсно не дуже добре знав місто і зараз вперше про це пошкодував. Коли по роботі бував у Луганську, то їздив центральними вулицями. На екскурсії містом чи похід по музеях завжди бракувало часу, і свої наміри пізнати Луганськ краще відкладав на потім. Коли в Сєвєродонецьку у парку відпочинку імені Горького «чортове колесо» пішло на металобрухт, щоразу, коли Вадим бував у Луганську і минав парк ім. Першого Травня, де працювало таке саме колесо, обіцяв собі покатати тут Левка, але так і не знайшов часу. Роки спливали, син виріс, а татко не дотримав слова.

— Як тобі місто? — спитав Зуб.

Схоже, йому хотілося почути, що тут усе чудово. Попри те, що лагідний тихий вечір спустився на землю, місто виглядало сумним і спустошеним. Зазвичай улітку, близько восьмої вечора, коли спадає спека, на вулицях Луганська було людно. Виходили на прогулянку мами з дітьми, старше покоління покидало задушливі квартири, аби подихати свіжим повітрям. Автівок на дорозі було стільки, що подекуди на перехрестях утворювалися затори. Зараз поодинокі перехожі поспішали у невідкладних справах та на шаленій швидкості мчали машини з ополченцями. Дорогою Вадим помітив кілька груп озброєних людей, що найпевніше патрулювали вулиці, замість мам з дітьми.

— Про що задумався? — знову причепився Зуб. — Як тобі місто?

— Місто як місто, — неохоче відповів Вадим, хоча крутилося на язиці інше: «Чума прийшла в це місто».

— Он бачиш? — Зуб вказав на вщент зруйновану п’ятиповерхівку.

Поруч — будинки з вибитими шибками, обірваними балконами, з покраяними снарядами стінами з бетону. Вони визирали з-за дерев, ніби перелякані сироти, сумно звісивши з вікон пошматовані фіранки.

— Бачу, — зітхнув Вадим.

— Це зробили твої товариші, тому доведеться тобі за них розплачуватися.

Вадим на те змовчав. Він знав — буде нелегко і був готовий до всього. Машина пригальмувала біля колишньої будівлі обласної адміністрації, на якій очікувано не було прапора України.

— Піду порадую своїх сьогоднішнім уловом! — бадьоро сказав Зуб. — Заодно подивлюся, що там витворяють в «Однокласниках».

Ополченець вийшов покурити, і Вадим зміг вільно дихати — автомат вже не тиснув у бік. Хвилин за двадцять Зуб повернувся в чудовому гуморі.

— Ось! Знайшовся мій свисток! Гадав, що вже десь посіяв!

Він покрутив перед своїм носом суддівський свисток, який висів у нього на шиї на звичайному шнурку для взуття. Вадима здивувало, що свисток викликає таку радість. Зуб сів у «Шевроле», кинувши водієві: «Давай на Ленінський!» — і машина рушила. Вадим знав, що Ленінський — це один із районів міста, розташований у центрі.

— Уяви, укроп, — звернувся Зуб до Вадима, — цей свисток мені подарував тренер з боксу. Так, я займався боксом і виходило доволі непогано. А! — махнув рукою. — Тобі це не треба знати. Так ось його… — він знову взяв свисток, — я отримав у перший день, коли став на захист своєї землі.

— На захист від кого? — не стримався Вадим.

— Від фашистів і нациків, таких, як ти.

— Я простий волонтер.

— Це ти Філіну спробуєш довести! — засміявся Зуб. — Мої підлеглі вже запам’ятали: тільки свисну — вони як штик уже тут! Навіщо зайве напружуватися? Філін як побачив, то й собі захотів таку цяцьку, — патякав без упину Зуб. — А як я подарую, коли він став моїм талісманом. Сьогодні забув його і думав: усе, хана, а воно, бач, як добре вийшло — укропа піймав. А Філіну я таки дістав свисток. Підскочив до свого тренера, і він віддав свого, бери, каже, на добру справу нічого не шкода.

Легковик зупинився перед широкими металевими воротами і посигналив. Вийшла охорона, перекинулася кількома словами із Сергієм, і вони заїхали на подвір’я. Вадиму наказали вийти з салону.

Він опинився перед будівлею, яка дуже нагадувала в’язницю. Заґратовані вікна, паркан, обнесений колючим дротом, у клітці гавкають німецькі вівчарки, пропускна система, люди зі зброєю і жодного цивільного — все свідчило про те, що тут утримують полонених. Охорона повела Вадима довгим переходом, потім — сходами вниз до кабінету, де йому вказали на стілець і розв’язали руки.

— Пити хочеш, нацик? — посміхнувся Зуб. — Дуже раджу, бо Філін не такий добрий, як я, у нього взимку снігу не випросиш.

— Так, — сказав Вадим.

Не хотілося брати з рук ворога пляшку з мінералкою, але було б повною дурнею знепритомніти від зневоднення. Вадим залпом випив півлітрову пляшку води і відчув полегшення — додалося трохи сил.

Чекати довелося недовго. Тільки-но пішов Зуб, залишивши в кабінеті Вадима і двох вартових, увійшов Філін. Про те, що це саме він, Вадим здогадався зі свистка на шиї. Кремезний високий чоловік, підтягнутий, хоча й з помітним черевом, нагадував типового силовика. «Ким він працював? Яку посаду обіймав? — подумав Вадим. — Певно, Філін або колишній працівник міліції, або навіть прокурор».

Чоловік викликав відразу. Про таких кажуть «неприємна людина»: банькаті очі з важкими повіками, різкий хриплуватий голос з командними нотками. Філін переписав з документів всі дані Вадима, недбалим рухом кинув паспорт і водійські права в шухляду і почав допит, тому Вадимові довелося повторити все спочатку.

— Не вірю, — рипучим голосом промовив Філін і зле