Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Всіх?

– Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

– Роберт.

– Нє звізді.

– Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

– Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

– То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися у школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники. ru»…

– Боже, Боже! – Дворська роблено розсміялася. – Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… – вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. – Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

– Звіздун і сучка, – тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. – Чим не солодка парочка?

– Не тобі судити.

– Чому?

– Ти всього не знаєш.

– А чого я не знаю?

– Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

– Вона була ворожкою?

– Ворожкою? – Дворська похитала головою. – Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

– А старий професор?

– Що?

– Трахнув її?

– Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

– Тій рудій Ірці?

– А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

–..?

– Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

– А тепер так не думаєш?

– Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трєпло. Все може бути.

Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.

«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», – вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.

– Ти куди? – Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.

– Треба дещо перевірити.

– Ніч на дворі.

– Це терміново.

– Що «терміново»?

– Ти мене наштовхнула на актуальну думку.

– Розслідуєш…

– Ні.

– …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.

– Валюхо, все буде добре.

– Не буде.

– Бу…

– Слиш ти, чмока, – Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. – А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.

– Я не дуркую і не граюся.

– Зранку перевіриш. Чуєш?

– Валю, я повернуся. Чесно.

– Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.

– Нащо ти так? – він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди. Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелік приклав до її губ вказівного пальця:

– Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.

– Іди нах.

– Іду.

Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.