Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

– Можливо.

– Але ти цим людям нічого не винна.

– Мабуть.

– Совість замучить?

– Йди ти!..

– То був скарб? Золото?

– Золота там було небагато, – Дворська зробила глибоку затяжку. – Там було кілька цікавих поховань. Цікавих скорше для науковців. Одне дуже давнє, жрецьке. Якоїсь доісторичної жриці. Дуже пошкоджене поховання, частково розграбоване, з розмитою поховальною камерою. І ще кілька пізнішіх, теж жіночих, в іншому кургані, поряд із тим. Мій колишній казав, що ті два кургани є видатними «місцями сили». І сільські відьми, які вміли цю силу відчувати, зробили там собі таємний сімейний некрополь. Їх тоді попи забороняли ховати на християнських цвинтарях. Вони були прокляті. А відьми знайшли місце сили і там ховали своїх. Кілька поколінь. Козацька доба.

– А в могилі тої жриці щось було?

– Щось було. Але небагато.

– Жриця була бідна?

– Ні, навпаки. Жриця була найвищого рангу. Але грабіжники там добре попаслися. Могилу пограбували за давніх часів. Ми вже підбирали ті крихти, яких вони не побачили. Там було зміщення ґрунту. І частину прикрас із бічної камери було зміщено на півтора метри вбік, перемішано з глиною, камінням. Тому грабіжники не все знайшли. Дещо залишилося.

– Що саме?

– Фрагменти прикрас.

– Їх не занесли до офіційного звіту? Вкрали?

– Я не знаю. Не цікавилася. Щось занесли, щось, можливо, ні. Якби дуже хотіли вкрасти, могли б нічого не заносити. Дев’яносто другий рік. Бардак ще той… Були старші групи, вони все вирішували, за все те відповідали. У них запитуй.

– Запитаю.

– Хотіла б я те бачити.

– Що?

– Як тебе пошлють на три літери.

– Я знаю, як і про що запитувати.

– Не боїшся?

– Ні.

– Боже помагай.

– А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», – подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко – немов глибоким ковтком – втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашляла, а потім сказала:

– Дещо бачила.

– Що?

– Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. – Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. – Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

– Грифона?

– Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

– Він був схожим на дракона?

– На дракона? Чому «на дракона»?

– Ну… З довгим хвостом, пащею.

– Для тих, хто не розуміє…

– Ясно. А там був лише один грифон?

– Я бачила одного.

– Вербенко показав?

– Тобі не все одно хто?

– Все одно.

– Допит закінчено, пане слідчий?

– Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

– Це та, яку вбили разом з Робертом?

– Так, пані вчителько.

– Я з нею не була близько знайомою. Вона з’явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов’язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

– Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

– Дурою мене вважаєш?

– Ні, але я дійсно…

– Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

– Ні.

– Чорний археолог?

– Ні.

– Тоді звідки знаєш?

– Я ж кажу, дехто ще пам’ятає дев’яносто другий.

– Хто?

– Це таємниця.

– Але ж я тобі розповіла.

– А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

– Не з’їжджай з теми, чмока.

– Вона теж любила професора?

– Вона всіх любила,