Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— …озера без історії, — вів своє Деланню. — Має ж бути хоч якась легенда про нього.

— Є така, — відповіла Атланта. — Щось про індіянську дівчину, яка втопилася через нещасливе кохання… — Глянувши на його обличчя, вона раптом обірвала сама себе й перевела мову на інше: — Але з мене нікудишня оповідачка. Здається, ви сказали, що були в лікарні?

— Так, в Ашвіллі. У мене був коклюш.

— Що?

— Ет, зі мною трапляються всякі дурниці.

Він змінив тему.

— Вас справді звати Атлантою?

— Справді. Я там народилася.

— Гарне ім’я. Нагадує мені про велику поему — «Атланта в Калідоні»[89].

Деланню урочисто продекламував:

— Коли весняні пси йдуть по слідах Зими,

Тоді в гаях, на луках Мати місяців

Наповнює простори вітряної тьми

Шуршанням листя й плюскотом дощів…

Трохи згодом він заговорив про війну.

— Опинившись далеко від фронту, я нудьгував і не мав про що писати додому. І написав матері, що я врятував життя Першинґа і Фоша[90]… Що на них упала бомба, а я її вхопив і відкинув якнайдалі. Ну, а мама не знайшла нічого кращого до роботи, ніж обдзвонити редакції всіх філадельфійських газет і повідомити їм новину про свого хороброго сина.

Несподівано Атланта стала вільно почуватися з цим чоловіком. Їй і далі не вкладалося в голові, як це він може розбивати жіночі серця. У нього ж очевидно немає ані дрібки такої властивості, яку колись називали «оте саме». Є тільки ввічливість і потішна відвертість, завдяки чому й легко почуваєшся поряд із ним.

За якийсь час вийшли купатися люди. Вони випробовували прохолодну воду, й у темряві дивно звучали їхні голоси. Пролунали сплески, а тоді голоси озвалися здалека, ген від вишки для стрибків у воду. Коли любителі купання поспішали, тремтячи, до готелю, над горами з’явився місяць — як на дитячому малюнку. За готелем репетирував хор у негритянській церкві, та після півночі він стих. Тишу порушували тільки жаби, кілька неспокійних птахів і автомобілі в далині. Атланта потяглася й таким чином побачила свій годинник.

— Минула перша! А мені завтра працювати.

— Пробачте, це моя провина. Я говорив і говорив.

— Мені приємно слухати вашу мову. Але я справді мушу йти. Чому б вам не пообідати з нами завтра в «Чимні-Року»?

— Я був би радий.

Коли вони розпрощалися серед примарних плетених меблів у вестибюлі, Атланта усвідомила, який приємний вечір провела з Деланню. Згодом, перш ніж заснути, вона згадала кільканадцять легких неочевидних компліментів, почутих від нього, — таких, що викликають у пам’яті миле мерехтіння зірок. Він спонукав Атланту сміятися й почуватися привабливою. Якби цей чоловік мав таку особливу властивість — викликати дрож, то можна було б навіть уявити, що якась дівчина сохне за ним.

— Тільки не я, — сонно подумала Атланта. — Самогубство — це не для мене.

II

На вершині Чимні-Року — монолітної скелі, що випинається з-поміж гір, як носик чайника, близько двадцяти осіб можуть постояти й подивитися на десять округів і кільканадцять річок та долин. Цього ранку Атланта самотою дивилася вниз на лани зеленої пшениці та блакитного жита, на поля бавовнику, на червону глибоководну глину й неймовірно стрімкі потоки, увінчані білою піною. До полудня, поки гудів аероплан, безперестанку кружляючи навколо скелі, дівчина оглядала цей достаток сценічних пейзажів, а коли зголодніла, спустилася гвинтовими сходами[91] до ресторану й застала там на терасі Карлі Деланню та якусь дівчину.

— Гарно ви там виглядали, нагорі, — сказав він. — Трохи далека й дрібна, зате красива.

Атланта зітхнула. Натомилася.

— Роджер змусив мене тричі вибігати вгору цими сходами, — поскаржилася вона. — Мабуть, це була кара за те, що цієї ночі я засиділася допізна.

Деланню відрекомендував свою супутницю.

— Міс Ізабелла Панцер[92] хотіла зустрітися з вами. Вона врятувала мені життя, тож я не міг відмовити.

— Врятувала вам життя?

— Коли я хворів на коклюш. Міс Панцер — медсестра. Новоспечена, я став її першим пацієнтом.

— Другим, — виправила дівчина.

У неї дуже миле невдоволене обличчя, якщо ці два означення взагалі сумісні. Типово американське й доволі сумне, воно віддзеркалює вічну надію на те, щоб стати такою, як Атланта, дарма що нема таланту й несила підкорятися самодисципліні. А люди ж то стають сильними особистостями саме завдяки цим чеснотам. Атланта відповіла на кілька несмілих питань про Голлівуд.

— Ви знаєте про нього стільки ж, скільки й я, — підсумувала вона, — якщо читаєте журнали. Ото вам і все, що я знаю про кіно: хтось наказує мені залізти на скелю, і я залажу.

Утрьох вони зволікали із замовленням страв, поки ще не повернувся Роджер із посадкового поля в Ашвіллі.

— Моє самопочуття — це ваша провина, — мовила Атланта, докірливо глянувши на Деланню. — Я не спала до четвертої ранку.

— У роздумах про мене?

— У роздумах про мою маму в Каліфорнії. А зараз мені треба відвернути увагу від цієї теми.

— Що ж, я відверну, — пристав на те він. — Знаю одну пісню. Хочете її послухати?

Деланню увійшов усередину, і його голос зазвучав у супроводі кількох акордів.

— Я б зійшов на найви-и-ищі гори…[93]

— Припиніть! — застогнала Атланта.

— Гаразд, — згодився він. — А як вам ось ця…

— Я люблю сходить на гору[94]

Й досягать її вершка…

— Годі, не співайте, — слізно попросила вона.

Монотонно гомонячи, туристи йшли з шосе до ресторану. Прийшов Роджер Кларк, і компанія з чотирьох осіб замовила обід на терасі.

— Я хочу почути, від чого ховається Деланню, — оголосила Атланта.

— Я теж, — докинув Роджер, відпочиваючи зі склянкою пива від ранішньої роботи.

— Отож приїхали ми сюди, а він нас і підчепив… — вела далі Атланта.

— Це ви мене підчепили. Я приїхав сюди, щоб зачаїтися…

— Ось про причину ми й хотіли б дізнатися, — нібито підбадьорливо сказав Роджер, але Атланта бачила, що він дивиться на Деланню доволі глузливо. — Невже за вами копи женуться?

— Моє минуле — це своєрідна гонитва.

— У нас у кіно немає минулого, — мовила Атланта, щоб згладити гострий кут розмови.

— Справді? Мабуть, чудово ось так жити. У мене цього минулого вистачить на трьох. Бачте, я пережиток часів економічного розквіту… Надто вже довго живу.

— Це